Лев Теплов: Химерні пригоди

— Напевне, — під’юдила я.

Стірлінг розсердився.

— Я і сам так думав. А чотири роки тому прочитав німецький твір про вогонь — такий, знаєте, які можуть робити тільки вчені німці, — від Адама. Там згадувалося прадавнє повір’я, народжене ще тоді, коли вогонь старанно охороняли і переносили з хижі в хижу. Сага розповідає, що новий вогонь легко погасити, а старий, що помандрував од печі до печі, — важко. Я задумався і вирішив спробувати. Все виявилося не їв старості, а в різних спадкових задатках. На світі народжуються різні племена, і свої властивості вони передають в спадщину. От хоча б…

Він приніс спиртівку. На кінчику ґнота тріпотів вогник.

— Я відібрав цей вогонь з багатьох тисяч, і знаєте, звідки він? Із гігантської лісової пожежі в Аппалацьких горах. Дмухніть на нього.

Я дмухнула. Полум’я відразу якось зіщулилось, розповзлося по ґноту, але не погасло. Тільки-но я перестала дмухати, як воно спалахнуло, торжествуючи, тремтячи райдужним блиском язичка.

Стірлінг звичним рухом, не дивлячись, узяв коробку, черкнув сірником і підніс його до полум’я. Вогник з ґноту фукнув, смикнувся, і сірник на мить погас, щоб потім знову спалахнути райдужним вогником.

— Убив чужинця і забрав його поживу, — похмуро сказав Стірлінг.

— Це ми від нього запалювали вогнище? — спитала я.

— Ні, від нижніх. Їх там сімдесят на газових пальниках, і вже більше року вони воюють між собою. Іде природний відбір. А тут їх відсталий, боязкий пращур.

У маленький театральний бінокль, що його запропонував мені Стірлінг, я оглядала поле дивовижної еволюції вогнів. Чіткими рядами вони цвіли на газових пальниках — невинні райдужні пелюстки. І раптом у барвисте коло впливли два вогники, що стрибали, мов на шаленому вітрі. Вони вигиналися, беззвучно лопотіли. Один помітно чадів. Другий, розпластавшись, облизав отвір сусіднього пальника — і чадне полум’я, одірвавшись, зникло, а пальник знову спалахнув, як я здогадалася, уже новим вогнем. За мить після смертельної сутички не можна було знайти в рівних рядах вогнів щасливого предка і його нащадка.

Коли я віддавала бінокль, моя рука тремтіла, і Стірлінг помітив це.

— Ходімо, я проведу вас, — сухо промовив він. Мені здалося, ніби він шкодує, що був одвертим.

Одяг підсох. Ми переодяглися, пройшли два темні завулки поміж низькими будинками, оповитими плющем, і вибралися на блискуче, полите дощем шосе. Вздовж дороги стояли шеренгою сонні автомобілі, а за ними сяяла неонова вивіска готелю, віддзеркалюючись на мокрому асфальті довгими кольоровими стежинами.

Коли ми прощалися, я майже упевнилася, що Стірлінг вигадає причину, аби прийти знову, і дуже скоро. Тому я, не роздягаючись, налила собі з термоса гарячої кави і взяла книжку. Вікна непомітно світліли — розвиднялося.

Він постукав, коли я вже задрімала. Книжка валялася на підлозі.

Стірлінг був страшний. Костюм зяяв рудими підпалинами, біла нейлонова сорочка — в кіптяві. «Мабуть, напився», — майнула думка. Ні, він був тверезий.

— Пробачте, — сказав професор, намагаючись усміхнутись, але вийшла не усмішка, а болісна гримаса. — Зараз ви здивуєтеся й спитаєте: «Що з вами, Стірлінг?» Ні, не так, ви скажете: «Що з вами, сер?» Я обгорів. Не вперше. Але ще ніколи не було так страшно. Коли-небудь райдужна бестія пожере мене і всіх нас…

— Що трапилося?.. Стірлінг, поясніть, будь ласка.

— Ганчірка. Коли ми виходили, біля пальників лежала ганчірка. Мені здалося, що вона тліла.

Вчений говорив майже пошепки, дивлячись убік, і я зрозуміла, чому у нього Червоні очі, — він часто дивиться у вогонь.

— Я йшов од вашого готелю не поспішаючи, курив і думав. У вікнах лабораторії, як звичайно, миготіли відблиски. І раптом вони потемніли, погасли самі. Можливо, якийсь один передушив усіх, але не зайняв їхніх пальників. Розумієте?

— Ні.

— І я не розумію, як ця тварюка наважилася піти на самогубство. Вони погасли всі, і тільки в ганчірці лишились іскри.

Я курив біля дверей, а сімдесят пальників наповнювали лабораторію газом. А Він , причаївшись у ганчірці, чекав, коли я ввійду.

— Ну, це вже ви занадто.

— Я не кажу, що він вирішив мене вбити і обдумував, що робити після цього. Я цього не стверджую. Він пробує на різні лади, часто зовсім випадково. Але запам’ятовує все, що йому вдалося хоча б раз. Сьогодні він навчився вириватися назовні. І не забуде цього.

— Так закрутіть раз і назавжди газовий кран. Ви ж людина!

— Я найманець капіталу, професор Медведєва, — гірко сказав Стірлінг. — Райдужна бестія — це мої гроші, моє майбутнє. Через два роки вона повинна працювати у всіх печах світу — на електростанціях, заводах, пароплавах, у котельнях будинків, на кухнях. Нею цікавляться військові. Я знаю, мене обманюють. Я не зможу продавати свій вогонь: адже досить винести з лабораторії на свічці вогник — і кожен зможе розводити його. Як кажуть у вас, продуктивні сили обганяють виробничі відносини… У вас це інакше, ви не працюєте поодинці. А я — один проти всіх, як мої вогники.