Лев Теплов - Химерні пригоди

Незабаром пара звернула до професорських дач, а ми попрямували далі, до нашого кварталу.

Безглуздо, але я минув свій будинок, наче ніколи там не жив. За мить я вже гірко розкаявся, бо, глянувши на Наталю, помітив, що тепер вона схожа на когось іншого і цей інший виступає ніяково і старанно. Це був я сам. Але найжахливіше — бетонований вал закінчувався біля водопровідної колонки, і далі стежка вела в ліс. Довелося мені повернути назад, показавши, що йду нікуди, як казав письменник Грін.

Я сповільнив ходу. Наталя теж. Я закульгав, мов журавель, згадавши, що колись намуляв ногу. Дівчина не тільки задибала, мов підбитий журавель, а навіть підступно зупинилася поправити босоніжку. А що бетонка вже закінчилась і за нею починався цілий ланцюжок калюж, я повернувся — і зустрів, мов удар, гострий погляд великих сірих очей.

— Здрастуйте, — промовив я, зніяковівши.

— Здрастуйте, — відповіла Наталя серйозно, подаючи тоненьку, худу руку, — мене звати Вікторія, а вас?

І тут я відчув, що два сірих об’єктиви, які швидко знімали всього мене, дешевий костюм, стоптані черевики, — погасли. Вітька збентежилась, як звичайна приміська дівчина, і мені довелося взяти її під руку, бо вона справді натерла ногу. А втім, може, вона все ще грала — грала відчайдушно, майже здавшись, колюча і люба Вітька, моя майбутня дружина.

Словом, того вечора мама дуже довго чекала мене.

Через тиждень мене вперше запросили на дачу дяді, доцента Остроумова. У напівпорожній кімнаті ми сиділи вдвох в кріслі під торшером. Мені показали величезні альбоми в полотняних оправах з крихітними малюнками. Там діяв бородатий і патлатий Робінзон, каторжник з ядром, східний паша, пожежники, неуважливий професор — інтернаціональна сім’я героїв комічних малюнків. Професор був добрий і товстий, а каторжник, судячи з хижого носа, замасковано зображав дядю.

— Віко, до тебе можна? — протяжно і в ніс проспівала червонолиця доцентка, заходячи в кімнату, і — «ах, ах, я тільки на хвилинку!» — спитавши про якийсь сервіз, вчинила мені справжній допит. Про моїх батьків, їхніх близьких і далеких родичів та друзів родичів поцікавилась мимохідь. За браком їх усіх, крім мами, вона не обговорювала їх. Чи я не п’яниця, чи є у мене незаконні діти, чи не було в моєму роду божевільних? Здається, дружина доцента захоплювалася євгенікою. Мене це розлютило, і я ледве стримався від грубощів. Коли вона пішла, Вітька в думці показала їй язика, і я, зрозумівши це, засміявся.

— З нею просто, вона дурна, — переконано сказала Вітька, — а от Андрій Олександрович — страшна людина, ти його остерігайся.

— Що може зробити випускаючому столичної газети навіть найстрашніший Андрій Олександрович? — поцікавився я.

— Не кажи так, — попросила Вітька, — я забобонна.

Андрій Олександрович зустрів мене на другий день біля хвіртки, не чекаючи запитання, вибачився, що послав Віку на пошту, і запропонував зайти до нього в домашню лабораторію трохи потеревенити. Був він неспокійний, хихотів і не дивився в очі. За лабораторію йому правив звичайний сарай, обтягнутий чимось темним. Посередині стояло крісло, схоже на зуболікарське. Сарай було перегороджено завісою. Біля неї висіло дзеркало, і я прискіпливо оглянув свою зачіску і галстук: адже в мене було побачення.

— За фахом я психолог, — бубонів доцент… — І хоча теперішня молодь, хи-хи, вважає, що психологами слід називати тільки Достоєвського або Толстого, я працюю, так би мовити, дещо в іншому плані. Експеримент, число, душа — все це розкладається на співмножники, хи-хи. Ось дивіться, чим я цікавлюся. Сідайте, сідайте в крісло, не бійтеся. — Він доторкнувся до мене, потім сховався за завісою. Я втиснувся в незручне тверде крісло, почуваючи себе так, ніби мене засудили до страти.

Попереду в напівтемряві сараю спалахнула лампа.

— Зараз я знову вмикатиму лампу, — почувся з мороку дерев’яний голос Андрія Олександровича, — а ви скажете, скільки буде спалахів. Готові?

Знову спалахнуло світло. Воно двічі гасло і тричі спалахувало. Визначити було неважко.

— Три рази, — чужим хриплим голосом сказав я. Мені було соромно.

— Чудово. — Андрій Олександрович вийшов із-за портьєри. — Чудова реакція. Тепер я покажу вам хитромудрий дослід.

З цими словами він повернув до мене чорний щит, на якому було розклеєно чіткі ряди літер. «Дубової гарнітури», — зауважив я професійним поглядом друкарського працівника.

Перед щитом доцент поставив ящик, з якого стирчав складений із штабок полірованого металу гвинт, схожий на гвинт м’ясорубки. На гвинт Андрій Олександрович скерував промінь із чарівного ліхтаря, який засвітився збоку.