Лев Теплов - Химерні пригоди

Боба випустили одразу: хитрун знав, як поводитись, а я проваландався в клітці шість місяців. Випадок, правда, був дріб’язковий: бійка в шинку, порізали мексиканця.

Спочатку мені подобалося таке життя — нічні сутички, відчайдушні «мандрівки» по дахах, акуратна робота з замками. Я вважав, що в цьому світі двоногих звірів я влаштувався незле: є гроші, все доступне, і не лицеміриш, як ті, що витискують долари за полірованим склом контор.

Ви пам’ятаєте, напевно, січневу історію, коли пограбували два банки в центрі міста — вибухи, вбиті сторожі й інша пожива для газетярів. Ми тоді вже приладналися до солідного тресту гангстерів і думали, що так воно й минеться. Але нас хтось виказав.

І ось я, Білл-веселун, двадцяти двох років, неодружений, вп’яте сів на дубову лаву. Старий блазень у суддівській шапці лагідно сказав, що мені незабаром доведеться пересісти на електричний стілець.

Признаюся, це мене не дуже засмутило, бо в моєму нічному житті траплялися історії може й не такі галасливі, як справа з банком, але не дуже гарні. Вони викачали з мене той невеличкий запас упевненості в своїй правоті, без якого людина не може рухатись і дихати.

В дні суду я майже весь час спав. Та коли машина їхала у позаміську тюрму і, налетівши на зустрічний грузовик, розпорола кузов, я вискочив у пролом, побіг навмання. Це я робив не для спасіння своєї шкури, а щоб підтримати репутацію Білла-веселуна: адже в машині сиділа майже вся наша компанія.

Я не чув пострілів і, коли впав, подумав, що спіткнувся. До мене підбігли, не дуже обережно підхопили, і старший охоронник промовив:

— Швидше, тут поряд живе знаменитий доктор Лейстер. Якщо вже він не допоможе, то хлопець, здається, уникнув електричного стільця: чотири кулі в груди.

Мене кинули на стіл, зідрали полотняну смугасту куртку, в якій я красувався перед репортерами на суді. Я побачив прямо перед собою величезну білу лампу з тисячею скелець і відчув на грудях заспокійливий дотик надзвичайно жвавих пальців. Глухий спокійний голос наказав усім вийти, потім роздратовано щось крикнув… І я вперше почув ваш голос, мамо:

— Ради бога, допоможіть йому, докторе! Він зараз помре…

«Чого лізе ця стара, — подумав я, — яке їй діло? І чи не все одно, здохну я зараз чи через тиждень на стільці?»

— Він ішов на екзамен… — благали ви. — Знаєте, він учиться краще за всіх своїх однолітків на факультеті східних мов. І ось ця чорна машина з-за рогу…

«Еге-ге, — зметикував я, — це вона підсовує лікареві раніше за мене своє пташеня… Ну, так діло не піде! — Я хотів підскочити, заволати, але, здається, навіть не застогнав: не було сили. — Постривай, — вирішив я, — тільки-но встану…»

— У мене пацієнт на столі, — почувся той же глухий голос, — не можу. Тут не операційна, а навчальний кабінет, і взагалі тут працювати — злочин. Не плачте… Що з вашим сином?

— У нього пробита голова. Ось його несуть… Докторе!

— Кладіть поруч. Т-так… Очевидно, доцільніше взятися за нього, і саме зараз, не втрачаючи ні секунди. Чи варто лагодити бандита?

«Так воно і є, спочатку того. Ну, чортів лікарю, ще пошкодуєш», — подумав я і полетів у чорну безодню.

… Я опритомнів од того, що кілька холодних крапель упало на обличчя і груди. Розплющив очі і побачив веселого товстого дідка в білій шапочці. У нього був великий ніс, кущисті брови, сиві вуса вибивалися з-під марлевої пов’язки.

В очах за сильними окулярами світилися втома і радісний подив.

— Скажіть, будь ласка, оце так удача! Ніхто не повірить, якщо навіть побачить на власні очі.

Він розвів руками, потім подивився на мене пильно і суворо промовив:

— Гей, ви, артисте! Якщо розумієте, що я кажу, заплющіть два рази очі. Розумієте? Дідько б вас узяв! Цього ще бракувало! Слухайте мене уважно, бо справа дуже серйозна. Ви померли. Гляньте ліворуч.

Я глянув ліворуч і побачив… себе. Так, так, під простиралом, що по груди вкривало пласке тіло, лежав я. Моя голова. Тільки волосся, що злиплось од крові, пов’язане білою марлею. Скільки разів я бачив себе в газетах, у дзеркалі в перукаря — чи мені не впізнати цього плескатого носа і шикарних вусиків, що трохи втратили свою форму за час перебування у в’язниці?

— Ось покійний Білл-веселун — так, здається, вас звали, його зараз заберуть поліцейські, а завтра панове судді з прикрістю прочитають у газетах, що стілець втратив свого клієнта. Не розумієте? Ну, звичайно! Я сам не можу повірити…