Лев Теплов - Химерні пригоди

Він стежить за мною через дзеркало! І я побачив доцента, а за ним — ледь освітлений екран, по якому бігли літери. Вони були, звичайно, дзеркально обернені, але я — випускаючий газети, можу читати прямо по набору не гірше, ніж по відбитку, — і я прочитав:

ЗАЙЧИК!

ЗАЙЧИК?

ЗАЙЧИК!

Усе попливло. Кудлатий потворний 3-АА-Й-ЧИК важкою лапою вхопив мене за горло, я задихнувся од бридкого жаху…

— Що з вами, любий? — спитав із кутка доцент. — Ви стомилися? Давайте припинимо дослід. Відпочиньте.

— Ні. Зараз. Хвилиночку.

Я заплющив очі, виграв кілька секунд. Він читає мої думки. Він… А я? Я сам прочитав свою думку, вона вилетіла на екран, і я прочитав її знову і знову, як у магнітофоні, коли ввімкнуто одночасно динамік і мікрофон. Так он, ти який, Андрію Олександровичу!

— Давайте знову, — розслабленим голосом промовив я, і доцент у темному кутку запустив свою пекельну машину.

Я піймав очима зайчик на якійсь літері.

«Так от я і відповів йому, — не поспішаючи, в думці розказував я ніби давно почату історію, — мерзотник ти і сволота, пес шолудивий…»

Думайте про мене що завгодно, але я знаю ще й крутіші вислови, і я вжив їх усі. Так, так, усі, без цензурних вилучень або замін.

«Сидиш, павук, у своєму гнилому кутку, ключі до наших душ підбираєш. І не бачиш, що твій час минув. Не повернеться, ні! У тебе, гниди, в темній душі покопатися, будь-яку гидоту можна найти — і ти про всіх так думаєш? Брешеш, не вийде, ніхто ламаного гроша не дасть за твою машину. Злість тебе задушить, і нема в тебе іншого виходу, як утекти за кордон, у них «детектори брехні» в моді. А ми тебе викриємо, чуєш? Не дозволимо паплюжити російське ім’я, на чужих кістках кар’єру будувати. Хочеш, іще поговоримо?»

— Ні, досить, — хрипко сказав доцент і цим остаточно зрадив себе.

Коли він вийшов із-за завіси, то був смертельно блідий. На носі у нього поблискували краплини поту.

… Більше я не ходив до Андрія Олександровича. Навіть коли ми з Вітькою одружилися, вона сама збирала свій чемоданчик, а я чекав за хвірткою. З дачі стежили за мною — біла шовкова занавісочка ледь коливалася…

Тепер ми живемо втрьох: мама, Вітька і я.

Недавно мама затіяла зовсім неймовірну річ: вона накупила біленької байки й ретельно шиє якісь крихітні широкі піджачки на зав’язках, придатні хіба для ляльок.

Що це вони з Вітькою задумали? Чи не повести їх до Андрія Олександровича, щоб він почитав їхні думки?

Люба мамо, я пишу вам у тісній каюті пароплава «Пасіфік», який везе мене до індійських берегів. Зелена хвиля б’є в ілюмінатор, десь унизу важко дихає машина. Повітря насичене сотнями звуків: пихтінням, скреготом, тоненьким дзижчанням, чергами ударів; усе навколо хитається, здригається, наче світ перепускають через космічну м’ясорубку. Елен спить, незручно зігнувшись на вузенькій койці, а син, мій маленький син, притиснувшись до її плеча, шепоче щось у сні.

Тільки тепер, дивлячись на нього, я вирішив розповісти вам усе.

Я народився… Цей початок тисячі разів повторювали люди у сповідях, але, здається, ще ніхто не починав так оповідь, звертаючись до своєї матері: чи ж їй не знати, як я з’явився на світ? Не приписуйте цієї безладності думок, як то було раніше, моїй хворобі. Наберіться терпіння і мужності вислухати все до кінця.

Я народився, про що ви, мамо, і гадки не мали, в трущобах старого Чікаго, в безглуздому облізло-червоному будинку, який тягнувся на цілий квартал. У будинку була сила-силенна закапелків. В один з них приходив ночувати мій завжди п’яний батько. Мати, моя перша мати, померла рано, і я не пам’ятаю її. Перший спогад мого дитинства був такий: я іду босоніж по розпечених плитах двору, завішаного білизною. Попереду щось виблискує, голод і цікавість тягнуть мене. І ось я підходжу до незнайомої розпатланої жінки, яка тримає блискучий таз, простягаю руки… І раптом холодна хвиля б’є мені в груди, їдка піна палить очі. Я падаю, не насмілюючись заплакати, мені боляче і, головне, страшно. Я знаю — тепер завжди буде страшно, це вже не пройде, не забудеться.

Їх не можна судити суворо, мешканців цього облізлого будинку, озлоблених постійною, безвихідною нуждою. Що їм до маленького хлопчиська в лахмітті?

Коли саме я зв’язався з веселими бешкетниками з підвалу, не пригадую: здається, я знав їх завжди. Рудий Майкл був у нас скарбником, очевидно тому, що так і не навчився рахувати: він ділив доларові папірці на око. У нього була звичка спльовувати на підлогу, а коли його зачіпали, старався непомітно розкрити ножа, і тоді його маленькі зеленуваті очиці косили. А той — ангел Боб; йому було за п’ятдесят. На світі немає такого бруду, такого злочину, якого б він не знав або не заподіяв. Він був ласуном і чимось невиліковно хворів. З ним разом я вперше ночував у тюрмі.