Лев Теплов - Химерні пригоди

— Поставте газоаналізатор.

— Справа не в техніці. Я смертельно втомився. Інші чоловіки вам скаржилися на самотність?

Я промовчала.

— Ну, я піду. Даруйте мені, — сказав Стірлінг.

Коли на другий день я давала свідчення поліції про обставини загибелі професора Стірлінга, слідчий встановив, що він пішов о пів на шосту. Більше я не бачила цього великого вченого і нещасного чоловіка.

… Я заснула тяжким сном і прокинулася дуже пізно. Хотілося їсти. В коридорі хряскали двері, хтось бігав, лунали збуджені голоси. До мене стукала покоївка.

— Пробачте, місіс, але… в університеті пожежа. Вже закінчується. Вам дзвонили, просили передати, що загинув професор Стірлінг. Почалася пожежа в його лабораторії.

Після сну завжди холодно. Я вийшла на шосе, тремтячи від холоду й збудження.

Виючи, мчали червоні пожежні машини, хоча поспішати вже було нікуди.

Я завернула за ріг і побачила молодого пожежника в брезентовому жорсткому комбінезоні, вкритому чорно-рудими плямами. Жінки захоплено ахкали довкола, а він стояв, широко розставивши ноги, схрестивши на грудях могутні руки. В куточку червоних припухлих губів приліпилася сигарета.

— Старики з команди казали, що не пам’ятають таких пожеж. Вогонь якийсь особливий, нічого його не брало. Тільки зіб’єш, як знову палахкотять язики і кайма райдужна. Очевидно, там, у професора, все хімією просякло, — розповідав пожежник.

Коли я протиснулася ближче, він почав:

— Наука — справа серйозна. Необережний крок — і загинути недовго. Треба дотримуватися правил.

Пожежник байдуже глянув на мене світлими примруженими очима і повторив:

— А вогонь будь-який потушимо, хоч і райдужний. Пожежі не допустимо.

Мені пощастило сісти в найкращу з щоденних електричок до Августівки, вона відходила о 18.15. Зупинившись на дві-три секунди біля просторих сірих перонів Москви-Сортувальної, вона зривається у безперервний біг, з свистом і гуркотом проскакує кілька платформ підряд. Можна не думаючи постояти в тамбурі, проводжаючи очима паркани, закіптюжені будиночки, різні звалиська — все, що соромно показати на вулиці, чомусь вважають за доречне вивернути до залізниці, хоча там значно більше глядачів і гостріші враження. Можна уявити собі до найменших дрібниць, як мама готує ванну, застеляє стіл цупкою накрохмаленою скатертиною, ставить дві тарілки — собі й мені, кладе старовинні срібні ложки, виделки, ножі. Можна пригадати редакційні пригоди — я працюю випускаючим у великій газеті. Нарешті можна знайти вільне місце і почитати — ви любите Джерома?

В електричку краще брати книжку товсту, маленького формату. Якщо ви розгорнете журнал або газету, то, хоча б яким порожнім був вагон, через кілька хвилин з прикрістю відчуєте, що хтось непроханий заліз у ваші думки і не без цікавості стежить за ними. Це, звичайно, сусід, обов’язково м’ятий і неголений. Він швиденько примоститься, скосить своє риб’яче око у ваше читання і незадоволено соватиметься, коли ви невчасно-на його думку — перегортаєте сторінку. До речі, молоді жінки не викликають неприємного почуття, стаючи непроханими співучасницями читання, — навпаки, виникає відчуття легкої таємничої і безвідповідальної близькості. Але чоловіків з риб’ячими очима я не терплю і починаю їх дратувати: перегортаю сторінки несподівано, обертаюся назад і роблю це успішно, бо якось шкірою потилиці уловлюю ритм читання.

В Августівці нас зійшло четверо. Ми пропустили поїзд і попрямували до селища по довгій бетонці, яка виручає нас у бездоріжжя; це просто бетонований вал, кинутий через лужок.

Попереду йшла поважна пара: довга, порівняно молода червонолиця дама з яскравою парасолькою і товстий професор у великих окулярах на хижому кривому носі. Ми в селищі таких називаємо професорами і рідко помиляємося. Насправді він був доцент. За три кроки позаду йшла тоненька дівчина в просторому картатому пальтечку, з великою лакованою сумкою через плече. Її сіре волосся було зібране в кумедну зачіску: мов чубчик в екзотичної пташки, воно здіймалося спочатку вгору, а потім легеньким безладним водоспадом розсипалося на всі боки. Позаду плентався я, несучи авоську з продуктами.

Незабаром я здогадався, що дівчину звуть Наталя. Вона ніде не вчиться і не працює, а живе на професорських дачах. Насправді її звали Вікторія, або просто Вітька, і вона вчилася в художній студії. Я дивився на дівчину — коли йдеш позаду, це неважко — і раптом збагнув, що вона мовчки глузує з пари, яка йде попереду. Була якась бешкетлива схожість, невловима пародія в її ході, причому дівчина скидалася водночас і на професора, і на його жінку, хоча між ними зовні не було нічого спільного.