Лев Теплов: Химерні пригоди

Як відомо, необхідною частиною електронних обчислювальних машин є будови пам’яті. Трохи спрощуючи, ми уявляємо їх як лінії затримки — трубки, куди з одного кінця комбінації сигналів заходять, а з другого кінця, з деяким запізненням, виходять. Інженерам вигідно засовувати в трубку якнайбільше різноманітних комбінацій певної величини. Вчені хотіли б мати теоретично бездоганні методи розрахунків, які показували б межу ємкості трубок для будь-якої речовини. Вважається, що речовина трубки повинна мати принаймні два квантових стани, а їх розрізнення залежить од упорядкування частин речовини, отже — од агрегатного стану. Стірлінг вивів формулу цієї залежності, але вона показала якийсь дивовижний наслідок — другий максимум у плазмі…

Стірлінг повернувся через півгодини помітно захеканий. Він тримав залізний ящик з дірками, крізь які линуло світло. Це був старовинний кований ліхтар. Дряпаючи заслінку довгими худими пальцями, професор відкрив ліхтар — всередині горіла товста свічка. Несподівано полум’я свічки, пихнувши, зникло — його задув легенький порив вітру. Стірлінг, охнувши, впустив ліхтаря. Я поторохтіла коробкою сірників, але він щось пробурмотів собі під носа, схопив ліхтар і, навіть не вибачившись, кудись побіг. Така розвага вже набридла мені.

Коли Стірлінг повернувся, він сопів од утоми, але Дірки в ліхтарі знову світилися. З величезною обережністю ми запалили папірець, потім скіпку, роздмухали вогнище. Полум’я, спалахнувши, відігнало морок. Буйні руді язики то злітали до темного листя то стелилися по землі, ніби шукали поживи.

Стірлінг зовсім змінився. Він закусив губу, напружився, наче готувався стрибнути у вогонь. Несподівано схопив мене за плечі, його бліде обличчя, осяяне полум’ям, пройнялося смертельним страхом.

— Що ми робимо? — спитав він. Губи у нього тремтіли. — Це ж надзвичайно небезпечно! Ви навіть не уявляєте, місіс Медведєва, яка це небезпека.

Я нервово відхилилася — професор видався мені божевільним. Потім, штовхнувши мене, він підскочив до вогнища і, здіймаючи хмари іскор, почав затоптувати палаючі гілки. «Може, десь поблизу склади пального? — подумала я. — Чому він так занепокоївся?»

Здається, Стірлінг діяв необдумано. Він бив по вогнищу пальтом, але тільки роздмухував полум’я. До того ж і пальто загорілося. Дивна тканина — спалахнула, мов порох! Довелося гасити.

Тремтячи від незбагненного хвилювання, я кинулася на допомогу. Ми тушили багаття довго, але вогонь усе зростав і вже добирався до кущів. Здавалося, тільки-но ми відверталися, хтось підливав до нього гасу.

— А-а! — заволав Стірлінг і, розставивши руки, впав на полум’я.

Я думала, що ми підемо геть, але Стірлінг почав розгрібати обгорілі гілки. У попелі спалахували рожеві іскорки, він давив їх пальцями одну по одній, старанно ламав вуглини, пропускав між пальцями попіл, затикав прутики в сиру землю. Так ми возилися ще півгодини, потім професор випростався, зім’яв те, що лишилося від пальта, і жбурнув у кущі. Стірлінґ важко дихав. Ми піднялися на пагорок, і професор знову вчепився мені в плечі. Я обернулася. Внизу тріщало, неначе вибиваючись з-під землі, бурхливе полум’я…

Напевне, о третій годині ночі ми добралися до лабораторії Стірлінга. Треба було почиститися після гри з вогнем, що скидалася на страшний сон.

Потушити вогонь нам допомогла злива.

Поки Стірлінг готував ванну, шукав халати, щоб переодягтись, і розвішував поблизу батарей одежу, я роздивлялася приміщення. Довгий низький бетонний сарай — очевидно, колишній гараж — був закіптюжений і тьмяно освітлений безліччю блідих вогників, що палали на підлозі. По хистких сходах Стірлінг витягнув мене на антресолі, де стояв його робочий стіл, завалений аркушами списаного паперу.

Він явно не хотів розлучатися зі мною, може, був трохи закоханий, а може, просто боявся самотності.

Він радів будь-якій нагоді побалакати. Я поцікавилася, що це за експерименти робить він з цими вогнями.

— Ви, колего, безсумнівно, здатні оцінити фізику цього діла, та навряд чи зрозумієте до кінця психологію диявольської селекції. Вогні — мої годованці, і ви можете пересвідчитися, що вони не схожі на ті бездарні спалахи, котрі можна добути з першого-ліпшого сірника. Пам’ятаєте теорії Берталанфі: відкриті термодинамічні системи? Вогонь — і життя. Вогонь живиться, дихає, рухається, шукаючи їжі, і розмножується. Він помирає з голоду, а захищаючись — палить. Усе живе і ми з вами-тільки ускладнені повільні згарища на водяних суспензіях жирів та цукру… В чому різниця? Звичайно, у відсутності пам’яті, затримки в обернених зв’язках регулювання; адже спадковість — теж пам’ять. Але полум’я — це плазма, а плазма повинна мати пам’ять… То що ж, моя формула бреше?