Лев Теплов - Химерні пригоди

— Плітки? — спробував здогадатись я.

… Хоча ми не доторкнулися до жодної кнопки, потік води обірвався, загув електрорушник. Тепле повітря швидко висушило нас, а миші притягли на собі хрусткі пакети з одягом. Та тільки-но ми взяли пакети, як вони прожогом кинулися геть: за дверима, що вели в їдальню, почувся брязкіт розбитого скла.

Ми ввійшли в їдальню, пофарбовану у блідо-зелений колір. Виявилося, що брязнула чашка з манною кашею, яка випала з слабеньких рученят наймолодшого члена сім’ї — схожої на ляльку дворічної дівчинки. Миші заклопотано метушилися біля стільчика, збирали черепки і витирали підлогу. Вродлива молода господиня і двоє хлопчаків не звертали на них ніякісінької уваги. Хлопчаки безцеремонно витріщилися на мене, а господиня, підвівшись, жестом запросила до столу.

— Коли я поселився, тут ще не було ні Ірини, ані всієї нашої вольниці, — розповідав Максим, сідаючи. — Моїй машині зовсім нічого було робити. У школі мене навчили бути педантично, акуратним, вечорами я працював, був закоханий у Ірину і намагався покорити її серце успіхами в спорті. Ви уявляєте собі, машина дійшла до того, що сама посилала мишей бити посуд і розкидала речі. Вона робила в кімнатах страшенний гармидер, щоб потім було що прибирати…

Раптом дівчинка набурмосилась. Я побачив, що вона ось-ось заплаче. Але миша спритно видерлася по стільчику до неї на коліна і тихенько задзижчала. Дитина вчепилась в сіру шкурку і, всміхнувшись, почала трясти кумедну іграшку.

— Разів зо два я заставав дома неймовірне безладдя, — жалівся Максим, — хотів було викликати аварійну службу, та машина, ніби засоромившись, виправлялась. Я не знав, що вона втішилась: пробила фільтр, налагоджувала дружні відносини з усіма управляючими машинами селища, розбирала їхні шифри, втручалася в роботу, дечим допомагала, дещо вивідувала. А потім з новою енергією почала піклуватися про мене. Справа була, як ви, звичайно, розумієте, не в енергії, а в інформації: машина вже багато чого знала і всюди, як казали в давнину, мала руку.

Ірина, пригадавши щось веселе з тих романтичних днів, голосно засміялася. Максим подивився на неї як змовник.

— Зв’язавшись з Головною диспетчерською руху, вона приганяла до мене ранком не менше десяти різноколірних ролерів. За півгодини по всьому маршруту від мого дому до університету рух було перекрито, люди спізнювалися на роботу. Друзі розповідали, як порожні ролери, викручуючись од них, мчали до мого під’їзду. Ввечері, коли я, назітхавшись за Іриною, лягав спати, в усьому будинку одразу вимикалося світло і стихала музика. А через місяць вона почала порядкувати в університеті, як закохана королева. Навіть якщо ліфтом піднімався сам директор, кабіна з півдороги поверталася, тому що, бачте, я підійшов до дверей шахти. Чхала вона на всі правила поведінки…

— Ми вважали Максима неймовірним хитруном, а дехто навіть запевняв, що він просто ніщо, — пригадала Ірина, випроводжаючи дітей з-за столу. — Ми ж не знали, що все це витівки машини!

Через машину особового столу вона так безсовісно завищувала йому підсумкові оцінки, що Академія наук зацікавилася новоз’явленим генієм. Через управляючу машину стадіону вона виробляла різні фокуси з хронометрами, вимірювальними рейками та іншим автоматичним суддівським інвентарем. З Максимом уже ніхто не хотів змагатись або грати в одній команді.

— Вона уперто, наче маніяк, стежила за мною, куди б я не пішов, — додав Максим. — Видющі придорожні автомати, що регулюють порушення правил руху, доносили їй усе. Незабаром машина зрозуміла, що найголовніше в моєму житті — побачення з Іриною. Бідну дівчину вона водила за носа майже півроку. Переставляла стрілки вуличних годинників, затримувала її ролер перед світлофором, поки я випадково не опинявся поряд. Тепер навіть важко пригадати всі штучки, які вона придумувала, щоб звести нас. Баскетболіст, який тінню маячив між нами, щохвилини рискував життям, його били і прищикували автоматичні двері. Він просиджував по півгодини в ліфті між поверхами. Автоприбиральники вулиць ніби ненавмисне зіштовхували його в кювет, і він тижнями валявся в лікарні. Хлопцеві довелося перейти в інший університет.

— І я вирішила покласти край цим неподобствам, — сказала Ірина, — вирішила будь-що з’ясувати все і просити, щоб мене не переслідували. «Між нами все скінчено», — шепотіла я, з острахом сідаючи в ролер і скеровуючи його до Максимового дому. Я тоді не могла навіть уявити, яку небезпечну справу затіяла. Дивно, але світлофори не чинили мені ніяких перешкод. Я спокійнісінько добралася до під’їзду і несподівано побачила… Довкола будинку лежали труби із штуцерами, автоматичні цистерни заправляли їх мастилом для всіх механізмів будинку. Коли я підійшла до дверей, один штуцер відчинився, і мене облило жовтою маслянистою поганню. Ви думаєте, випадково? Авжеж… Я хотіла повернутись, але, маючи такий жахливий вигляд, їхати у відкритому ролері через селище не наважилася. Жодна дівчина такого не зробить.