Лев Теплов - Химерні пригоди

В зеленкуватій напівімлі за склом було видно, як людина, повільно розводячи руками, рухалася по дну. Ось вона м’яко осіла в товстий шар баговиння, випросталась і завмерла. Професор Рей вийняв годинника, відрахував хвилину, другу… Марк, як і раніше, нерухомо лежав у баговинні. Тоді Рей став відчиняти вікна лабораторії. Напнулися штори, клубами ввалилась пара, морозний вітер пронісся по залу, здіймаючи снігову порошу. Тоненько задзвенів посуд. Хукаючи на задубілі пальці, професор Рей торгав засувки…

Марк прокинувся з дивовижним почуттям втіхи і легкості в усьому тілі. Не розплющуючи очей, він заклав руки за голову, солодко потягнувся, розводячи лікті, і поплив. Розплющивши очі, побачив перед собою баговиння, скло, два сліпучих вогні і поміж ними — дідка в хутряній шапці і шубі. Пригадавши, що сталося, Марк гарячково сьорбнув слизу, сіпнувся і мов пробка вилетів на поверхню.

Невдовзі над балкою з’явилася голова професора.

— Уже полудень, любий, — привітав він Марка. — Ви проспали десять годин підряд.

— У воді?

— Не у воді, а в середовищі Рея. Ви пам’ятаєте зелені кулі серед моєї мутації під мікроскопом? Це водорості, вони поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень. А оксидази дають змогу вашій шкірі одержувати його прямо із середовища. Вам і їсти не хочеться, правда? Міксобактерії, водорості та деякі грибки, що створюють поживне баговиння середовища, завершують цикл обміну речовин: те, що виділяє організм, вони розкладають і складають те, що ви споживаєте. Повний баланс! Пам’ятайте, що середовище термогенне — у ньому постійна температура тридцять сім градусів, піна зберігає тепло. Пригадуєте наші вчорашні фантазії?

Марк підплив до балки і хотів вилізти, але в ту ж мить знову по шию занурився в білу піну — назовні було холодно.

— Отже, — спитав він, дивлячись на Рея палаючими очима, — виходить, що, живучи у цій твані, не треба ні їсти, ні одягатися, ні заводити домівки, меблів і всього іншого?

— Безумовно. Моє середовище, можна вважати, ідеальне для людського організму. Доглядати бактерії не треба, їм потрібне тільки світло, розмножуються вони надзвичайно швидко…

— Тобто згодом покриють усю земну кулю, — підхопив Марк, — і тоді настане золотий вік людства!

— Авжеж, — підтвердив Фелікс Рей.

Вони поговорили ще трохи, потім професор зліз, а Марк пірнув на дно. Ледь щеміли очі, як од мила, але в цілому настрій у юнака був чудовий. Марк ніжився, вигинався і прибирав наймлосніші пози, ковзав по акваріуму, поки не збагнув, що Рей може дивитися на нього, і це, мабуть, здається смішним. Він підплив до скла — прожектори сяяли, перед ним. мов на екрані, безшумно рухалася кумедна постать дідка в шубі. Рей відчиняв і зачиняв шафи, перебирав пробірки, склянки. Коли професор повертався спиною, Марк сердився, хотілося стукнути в скло, але поворухнутися було ліньки. Та ось Рей обернувся і, помахавши рукою, вийшов. Екран погас. Сіра імла огорнула Марка.

Юнак виплив до лампочки і ретельно оглянув увесь тісний простір між стелею і поверхнею піни. Крім кахляних плиток, тут нічого не було, навіть у найтемніших кутках. Піна знову зімкнулася над його головою, і тільки тепер Марк признався собі, що йому страшенно нудно.

«Звичайно, — міркував він, — тут не Луна-парк. Але ж я буду не сам: у середовищі з’являться рідні, друзі, дівчата».

Він подумав про кохання і уявив його тут, де життя таке легке, де нема чого сваритись. Діти, щойно народившись, стануть цілком самостійними, не буде плачу, пелюшок, витрат. Потім пригадав садок, квітучі вишні, свіжий вітер з річки, стару лавочку в саду. Марк відчув, що на очах у нього виступили сльози, але відразу збагнув, що і їх послужливі бактерії негайно перетворять на їжу і кисень. Він намагався уявити собі, як пахне свіжий хліб і часникова ковбаса, — і не міг, до того рот був сповнений противною ситістю.

«Від усього можна поступово відвикнути, — ліниво думав Марк. Він старався розглянути в струменистій напівімлі обриси свого тіла, міцних, мускулястих ніг, спритних рук, яких раніше ніколи не помічав. — Так, м’язи від неробства тут незабаром пропадуть, шлунок і легені почнуть одмирати. Е, та начхати на все, аби не було нудно… Хоча б старий затягнув сюди ще кого-небудь».

Так він лежав, скорчившись десь посередині акваріума, і тихенько сумував. Тепер у голову лізла справжнісінька нісенітниця: хоча б блоха вкусила або хто на ногу наступив. Картами перекинутися б з приятелем…