Лев Теплов - Химерні пригоди

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російського оригіналу Н. ТИЩЕНКО

Художнє оформлення Г. В. Малакова

Жоден поважним мешканець міста Б. — невеликої європейської столиці — ніколи не вийде на вулицю, піднявши комір пальта. Зими тут не суворі, і коли перехожий підніме комір, то всі неодмінно подумають, що він неголений, не може купити собі шарфа або що поганючий котячий комір його пальта зовсім потерся.

Юнак, який тупцював того вечора на площадці у великому красивому будинку, був одягнений у поношене пальто з піднятим коміром. Він справді був неголений і не мав шарфа. Вже вкотре, збираючись подзвонити, юнак запитував себе: «Якого дідька я сюди приплентався?» — й опускав руку. Зрештою, почувши, що внизу хтось іде, він квапливо подзвонив.

— Тут живе професор Фелікс Рей? — хрипло спитав, коли за дверима почулася метушня і стукнув засув.

Двері відчинилися. Дідок у чорній шапочці, з-під якої вибивалося розкудлане сиве волосся, розгублено дивився на юнака.

— Ви до мене? Прошу, заходьте…

Поки гість роздягався в передпокої, господар крадькома поглядав на нього. Раптом він вигукнув:

— Здається, я бачив вас в університеті. Ваше ім’я…

— Мене звуть Марк. Вчився на юридичному.

— Але ж я не юрист, а мікробіолог і вже не викладаю. То. я не розумію, чому ви прийшли до мене о такій порі, Може, ви… бідуєте?

— Це не має значення. Мені сказали, що вам потрібна людина для небезпечного досліду. Я готовий. Мені нема чого втрачати.

Професор зняв окуляри, витер їх об халат і начепив знову.

— Якого досліду, про що ви? Небезпечного? Та це ж заборонено законом. До речі, ви, як юрист, повинні знати це краще за мене.

— Ну, що ж, тоді я піду, — стомлено сказав Марк. — Виходить, і науці я не потрібен. Прощайте! — Він круто повернувся, але професор схопив його за рукав.

— Стривайте, куди ж ви? Ходімо в бібліотеку, посидимо…

Вони увійшли в невеличку кімнату. На полицях, на столі і просто на підлозі валялися книжки, старі журнали, папери. Звільнивши місце на дивані, господар запросив Марка сідати, а сам заметушився біля маленького круглого столика.

— Куди це ви зібралися? — збентежено бурчав він. — Сторч головою з Королівського мосту? Це завжди встигнете. Міст уже стоїть триста років і ще постоїть принаймні до ранку. Ось я заварю каву, погомонимо, а там буде видно.

Марк сидів, стиснувши руками коліна, і дивився вниз.

— Так, так… Отже, матеріальна скрута? І ще що? Жінка?

— Наречена, Та це байдуже. Виявилося, що вона не така, як я сподівався.

— О, це буває, — зрадів професор. — Я. знаєте, замолоду і сам не раз переживав щось подібне. Вони завжди виявляються не такими, як ми сподіваємось — одні гірші, інші кращі.

Марк промовчав. Професор очікувально глянув на нього і почав знову:

— Ось ви прийшли, щоб я уморив вас заради науки. Отже, ви вірите в науку. А в щастя не вірите?

— Яке там щастя? — гірко всміхнувся Марк. — Може, воно і є, та не для нас. Ми живемо за неписаними вовчими законами: інтриги, заздрість, омана… Чотири місяці я був зовсім без роботи, а тепер тягаю тюки на пристані. Щоранку, тільки-но прокинуся, вже повинен думати про шматок хліба для себе, для матері, для сестри, думати про Дрова, черевики, поганючий костюм, що ось-ось розлізеться на клапті. Це так несправедливо, тяжко!

— Ви образилися на життя?.. Соромтесь, юначе, — сказав Рей, багатозначно піднявши палець. — А ви могли б творити справедливі закони або щось подібне…

Марк не відповів. Він оглянув кімнату — скрізь папери. «Небагато живе старий, — подумав юнак, — дарма що знаменитість. А ще виховує, потішає. Звичайні баєчки».

Маркові була неприємна впевненість ученого, він думав про нього майже з ненавистю… Не слід було приходити сюди, якось безглуздо вийшло. Старий закопався в старих книжках, далебі, він і в сні бачить тільки бактерії.

— А ви, професоре, щасливі? — спитав Марк. — Я бачу, ваші мікроби не дуже вас забезпечують.