Лев Теплов: Химерні пригоди

Двері квартири гостинно розчинилися. Жалюгідна, нещасна, я побігла в душову. Мастило капало з мене, а миші повзали ззаду і витирали краплі на паркеті.

Тільки-но я влізла у ванну, як миші забрали одежу і понесли її геть… Я думала, вони скинуть її в пральний блок і повернуть, як належить, хвилин через десять… Але, як потім з’ясувалося, кляті тварини засунули її в сміттєдробилку і все перемололи.

Я витріщив очі.

— Так-так, — сумно сказала Ірина, — навіть туфлі перемололи. У мене лишився тільки годинник. А я, дурна, хлюпалась, як качка, і чекала, що ось-ось мені подадуть чисте, тепле від праски плаття. І білизну. І панчохи.

Минуло півгодини, година. І раптом я почула голос Максима. «Не заходьте! — крикнула я. — Принесіть мені що-небудь надіти». Спочатку він довго нічого не міг зрозуміти. Потім я чула, як він сопів, намагаючись зламати автоматичну шафу для одягу, бо паскудниця машина подбала, щоб вона не відчинялась. Здається, він страшенно розсердився, хотів бити мишей, але ті заповзали в недосяжні шпарки. Я ридма ридала в душовій, і він кинув мені наспіх зірвану шторку. Як бачите, я лишилася тут надовго. Назовсім.

Ірина нахилилася до мене, поблискуючи усміхненими очима.

— Слово честі, я не шкодую, — прошепотіла вона.

— Все розповіла? — спитав Максим.

— Майже все, — злегка почервоніла жінка.

— Відтоді я маю справу з цими фільтрами, — підсумував Максим. — Машини повинні знати своє місце. Інакше вийде, як у старих науково-фантастичних оповіданнях: тиранія машин. Це нам, у принципі, ні до чого. Хоча я особисто не проти такої тиранії.

— Навіщо вам, такій юній і вродливій, математика? Невже зрадливе мерехтіння простих слів, які то обплутують, то б’ють по обличчю, вам набридло, і ви слухаєте тільки стальний голос байдужих формул? — спитав Стірлінг.

Він черкнув сірником, але не запалив, а уважно стежив за вогником, що повз по тоненькій білій скіпочці. У кришталевій попільниці вже лежала купа обгорілих сірників.

— А навіщо вам математика?

— О, це зовсім просто. Я, професор Медведєва, як вам відомо, — найманець капіталу, а це до чогось зобов’язує. Я стверджую апріорність символічної логіки щоразу, коли робітники містера Моргана збираються страйкувати, — відповідав Стірлінг, усміхаючись червоними, ніби хворими очима. — І одержую за це банковий чек.

— Годі вам кривлятися, професоре. І не пийте так багато.

— Чому? Право на відпочинок існує не тільки у вас. Два тижні ми з насолодою частували одне одного математичними премудростями, а ось закінчиться прощальний банкет, і ви поїдете до свого Ленінграда. «Віє вітер і повертається на круги свої», — казав пророк Еклезіаст, підступно отруюючи: песимізмом; свідомість носатих рабів своєї епохи.

— Ще одне таке слово — і я піду геть. Ви не поважаєте ні себе, ні мене, ані власного пророка.

— Пророків я не поважаю, дарма що сам пророк. Навіщо знати про неприємності раніше, ніж вони стануться? Ходімо разом.

Банкет уже закінчувався. На яскраво освітленій терасі за білими столиками сиділо зовсім мало гостей. Огрядний негр пальцем писав нескінченні викладки на чорному костюмі терплячого араба, а поряд ввічливо скалив великі зуби знаменитий японець.

За балюстрадою стояла непроглядна пітьма. Десь далеко гавкав собака. Ледь помітна жовта стежинка вела в морок. Коли вона зникла, ми, раз у раз спотикаючись об коріння, брели по опалому листю через пологі яри. Дерева закривали небо, університетський парк перейшов у ліс.

— Ви обіцяли мені, коли закінчиться симпозіум, докладніше розповісти про інформаційну ємкість плазми, — нагадала я.

— Формула була опублікована, — хутко відповів Стірлінг. — Функція має два максимуми — один в області полімерів, другий — у плазмі. Перший відомий — це спадковість живих клітин. Другого вам не треба знати.

— Це ви самі вирішили чи той чек, що з Уолл-стріту? — поцікавилась я.

Стірлінг засопів і, нахилившись, почав збирати гілки.

— Давайте розпалимо вогнище, — діловито заявив він, наче не почув запитання.

Коли бліді язички полум’я забігали по кострубатій купі, Стірлінг настовбурчився, мов нічний птах, його нижня губа одвисла, рідкий чуб упав на лоба. Він втупився у вогонь непорушним поглядом, потім несподівано затоптав його.

— Почекайте мене тут, — кинув він і, накульгуючи, пішов геть.

Я розстелила плащ і сіла під деревом. Доведеться ждати цього похмурого дивака, бо до готелю в такій темряві не дійдеш до ранку. «Добре, що ніч тепла, — спало мені на думку. — Та чому Стірлінг мовчить про інформаційну ємкість?»