Лев Теплов - Химерні пригоди

На літеру «А» упав яскравий зайчик. Доцент відійшов.

— Задумайте яке-небудь слово, наприклад, ім’я, — попросив він.

Я, звичайно, задумав ім’я Вітьки, але відразу ж злякався, вибрав інше, зовсім-зовсім далеке.

— Тепер стежте за променем, — звелів доцент, — і коли попадеться літера, з якої починається ім’я, натисніть ліктем на бильце крісла. Те саме зробіть з наступною літерою. Не так сильно смикайтесь, — обізвався Андрій Олександрович. — Так. Спасибі, ви задумали «Ахмет». Далі у швидшому темпі. Задумали. «Кахмет»? Хіба буває таке ім’я? Ах, «Рахметов»! Це, здається, з Чернишевського? Добре. Пришвидшую темп. «Віра Павлівна», «Сон Тетяни»? Спасибі…

В цей час густий сніп світла увірвався в пітьму лабораторії, і я мимоволі замружив очі, не помітивши, на яку літеру упав промінь. На порозі стояла Вікторія.

— Ваш знайомий, Віко, — видатна людина, у нього надзвичайно швидка реакція, — ніяково забелькотів Андрій Олександрович, — Ви не воротар? Не футболіст? Що ж це ви, юначе, свої здібності марнуєте? Треба розвивати задатки, розвивати…

— Ми підемо в кіно, — поважно сказала Вітька. — На вісім сорок п’ять.

— Будь ласка.

… Слова доцента Остроумова запали мені в душу.

Я завжди підозрівав, що у мене є якісь ще не відкриті здібності історичного масштабу, — і ось, прошу, вчений доцент підтверджує це. Я навіть звинуватив Вітьку в тому, що вона не цінує свого чудового дяді. Дівчина нічого не відповіла, і ми розпрощалися холодно. А Андрій Олександрович буквально на другий день зустрів мене на бетонці і, ласкаво привітавшись, сказав:

— Чому не заходите? Я б допоміг вам одшліфувати реакцію.

І знову я опинився в темному чистенькому сараї.

— Пам’ятайте, що крісло гойдається, — пояснив Андрій Олександрович. — Коли ви нахиляєтесь уперед, зайчик рухається швидше. Сідайте і, головне, не губіть зайчика, але й не намагайтеся читати кожну літеру — це зайве. Якщо зможете працювати швидше, нахиляйтеся, нахиляйтеся вперед, самі знайдіть максимум і тримайтесь його. Старайтеся ні про що спеціально не думати. А я піду до своїх справ. — І він зник за завісою.

Спочатку я намагався ні про що не думати, та виявилося, що це абсолютно неможливо. Зусиллям волі збивши одну думку, негайно переходив до іншої, і всі вони кружляли довкола Вітьки. Але тут, де наді мною пробували щось робити, я не хотів навіть у думці торкатися своїх заповітних мрій. Хоча я стежив за літерною таблицею, міцно зціпивши зуби, мені здавалося, що я кричу на весь сарай, і доцент, який сховався в кутку, все чує. Тому я збавив темп досліду, трохи випростався і згадав маленьке смішне непорозуміння, яке трапилось у нас в редакції газети.

Тиждень тому відповідальному секретареві подзвонили з однієї дружньої країни. Головний редактор тамтешньої газети — ми його знали — повідомив, що збирається приїхати до нас у гості.

— Будемо раді зустрітися з вами, — сказав відповідальний секретар.

На тому кінці лінії зніяковіло замовкли…

— Ми теж дуже раді, але є деякі труднощі… Ми, звичайно, уже все оформили, і паспорти, і візи, тільки не могли взяти… дівиць.

Запала мовчанка. Товаришам, очевидно, трудно було вперше вимовити слово «дівиці». Далі вони заговорили сміливіше.

— І ми дуже, дуже просимо вас дістати нам у Москві дівиць. Ми оплатимо, у нас є з собою гроші, наші гроші, розумієте?..

Секретар вирячив очі й перепитав:

— Чого не могли взяти?

— Дівиць, — упевнено повторив майбутній гість. — Розумієте, ми поспішали, а нам сказали, що у вас це можливо.

Ошелешений відповідальний секретар тільки й спромігся вимовити те, що він завжди говорив у скрутних випадках:

— Добре, я доповім керівництву.

Я завагався. Секрет історії полягав у тому, що наші гості не встигли обміняти свої гроші на девізи — переказні векселі, якими користуються під час подорожей за кордон. А що товариш говорив ламаною російською мовою, та ще по телефону, то нам і почулися «дівиці».

В темряві застрекотіло, наче запрацював кінозйомочний апарат. За невловним шурхотом я відчув, що доцент очікує продовження цієї скандальної історії.

«Але ж я нічого не казав, а тільки думав!» — майнула думка.

Вражений, я впав на спинку крісла. Світловий зайчик повільно поповз по літерах. На мене Звідкись дивилося пронизливе око доцента. Звідки?

Я повторив у думці цю безглузду лічилочку знову й знову, а сам тихенько почав озиратися. У кутку засунута завіса, навпроти дзеркало, а в ньому… око.