Лев Теплов - Химерні пригоди

Я, мабуть, не пошлю вам цього листа.

Той, хто каже «Здрастуйте», власне, даремно коливає повітря, якщо приятель не сподівається почути від нього й інших слів, наприклад: «Щоб тобі захворіти!» Згідно з Шенноном, кількість інформації пропорційна логарифму чекання, і слова не передають обов’язкових інформацій. Звичка помічати обставини і подробиці життя не раз наводили автора на думку, що ми частенько вимовляємо слова, пишемо папери й скликаємо збори цілком автоматично, без будь-якого натяку на новину чи несподіванку.

Важко вимагати, звичайно, щоб люди, вітаючи одне одного, знаходили в глибинах душі все нові й нові ласкаві й ніжні слова, а не повторювали стерті штампи, на зразок: «Привіт, старий!» Але історія, яку авторові недавно розповів профорг з О-ського механічного заводу, знову нагадала йому проблему «шкідливості автоматизації». В наш вік автоматики це звучить дико. Та якщо цю теорію застосовувати не до машин, а до людей, то проблема, безумовно, існує і вимагає уваги.

Завод в О-ві — старий і порівняно невеликий, але важливий для економіки області, і головне — розташований по сусідству з величезним інститутом автоматики та обчислювальної техніки. Місцеві організації давно наполягали, щоб наука прийшла на допомогу своїм землякам, і добилися: на заводі встановили велику математичну машину. Під неї вивільнили просторий підвал заводоуправління, де був архів. Скрізь наставили мікрофонів, іконоскопів та репродукторів, до всіх ручок, кнопок і важелів приладнали коробочки керування, а в стіни вмонтували павутину проводів. Коли монтажники здавали головному інженерові синьки та опис комунікацій у трьох томах, той тільки жалібно зітхнув. Хотів було сісти розібратися в усьому, але його кудись викликали. На заводі почалася лихоманка з планом, час іде, а машина стоїть у підвалі нерозпечатана. І раптом надходить запит: чому на табло у вищій інстанції немає вогника, чому машину не ввімкнуто? Увімкнути недовго, повернули ручку і чекайте — щось та буде, все навколо закрутиться або, навпаки, зупиниться, обвалиться. Ні, нічого… Чекають годину, другу, вогник горить, а більш — нічогісінько. Так і лишили: якщо на заводі горить, то й вище горить. Струму бере мало, а те, що машина не працює, — то хай за це відповідають конструктори.

Через тиждень прибиральниці почали скаржитись. Як тільки все стихне, з репродукторів лунають бурмотіння й окремі слова, як наприклад: наряд, план, покажчики, організувати, налагодити, прорив — не дуже виразно, але слова, які завжди чуєш, можна розібрати.

Подзвонили в інститут, конструктори відповіли: все йде як слід, заповнюється пам’ять. Виявляється, машина фіксує все, що в неї передається. Коли який-небудь вислів або рух попадає дуже часто, повторюється, вона, порівнявши, відзначає його окремо.

Коли машина визначить, що рухи на верстатах безупинно повторюються за даних умов, то зможе виконувати ці рухи сама. Ручок вона поки що не чіпала, а що репродуктори в кутках бурмочуть, мов папуги, то до цього на заводі звикли.

Але далі посипалися неприємності…

Одного разу зібрався профком. Кожний сектор мав звітувати за минулий місяць. І тільки-но назвали прізвище Зимкіна, як репродуктор голосом Зимкіна відтарабанив усе, що той завжди говорив, і замовк. Товариш Зимкін стояв роззявивши рота.

— Може, що додаси від себе? — єхидно спитав голова.

— Та ні вже, — зам’явся Зимкін і сів.

Засідання профкому на цьому заводі були так схожі одне на одне, що хоч на пластинку записуй, — крути потім, коли треба за планом. І до чого ж тямуща машина! Тільки-но профком зібрався наступного разу, вона через іконоскоп впізнала всіх і заторохтіла:

— Дозвольте засідання вважати відкритим. На порядку денному одне питання — виконання плану. Товаришу Зимкін, не кури. Слово має виробничий сектор. Скільки дамо йому, товариші? Десять хвилин, я думаю, досить. Багато? Чому ж багато, питання важливе…

Отак і проговорила все засідання різними голосами. А тут ще прибігла збентежена друкарка.

— Диво, — каже, — товариші, я й отямитися не встигла, як протокол вашого засідання готовий. Машина сама надрукувала.

Подумали, почухали потилиці члени профкому та й підшили той протокол у папку, де вже зберігалися інші такі самі. І потім старалися ніде не збиратися. Бо тільки-но, бувало, зійдуться всі у буфеті, душовій чи в курилці, — вона, клята, у себе там, у підвалі, перевірить, чи це ті люди, й одразу заводить: