Лев Теплов - Химерні пригоди

— Вірочко? Складіть листа на ім’я академіка Барнеса. Хай відряджає хірурга, двох фізіологів, а також посилає необхідне устаткування. І десять собак. Негайно. В зв’язку з проектом заводу. — І весело додав: — Якщо не вийде, всіх собак вішатимуть на нас.

Щоб зрозуміти попередню розмову, треба згадати воістину геніальну ідею недавно померлого американського математика Норберта Вінера: нервова система працює за принципом систем автоматичного регулювання. Вінер прийшов до цієї ідеї, спостерігаючи, як трусяться руки у людей з розладнаною або пошкодженою нервовою системою. Наші штучні регулятори нерідко народжуються на лабораторних столах з таким самим розладнанням, і всього арсеналу сучасної математики може не вистачити для того, щоб розрахувати для них параметри стійкості. У таких випадках інженери кажуть, що система істотно нелінійна і не піддається лінійній апроксимації. Красиві слова, та від них регулятор не видужує, не перестає здригатися, не може працювати.

І, звичайно, повинен був виникнути здогад: замінити ненадійну ланку регулятора живим нервом, надійність якого гарантовано мільйонами років жорстокої боротьби за існування.

Ось чому нам доведеться познайомитися з собакою невідомої породи, якого звуть Султаном.

А втім, собака відгукувався й на будь-яке ім’я, якщо його промовляли лагідно або, навпаки, досить суворо. Це була безпринципна, неохайна і жадібна істота. Юність цього пса минала біля помийних ям, під тюкання хлопчаків.

Тільки у два роки він мав — і то завдяки щасливому збігові обставин — чисту будку, триразове харчування і веселе товариство, яке, правда, постійно змінювалось. Одних собак одводили назавжди, інші — голодні, брудні — з’являлись і поступово набирали вигляду і вдачі, властивих вишуканому товариству собак науки .

Через день Султана замикали на дві години у світлу камеру, де в найнесподіваніші моменти спалахували лампи, тріщали дзвінки і рухалися різні палиці. Султан охоче втручався в гру і звичайно швидко здогадувався, чого від нього хочуть. Але щоб продовжити втіху, він, пустуючи, довго тицявся то в один куток, то в інший, плигав, штовхав кормушку і аж тоді вже поблажливо виконував чергову примху людей — натискав на дошку або гавкав. Дно кормушки переверталося, подаючи Султанові м’які супові кістки і шматки м’яса…

Та ось його посадили в клітку і три дні везли в автобусі. Незнайомі люди в білих халатах зв’язали Султанові лапи, спритно поклали на холодний стіл і почали натягувати тісну незручну маску.

Султан ніяк не міг збагнути, що буде далі, коли ж йому дадуть попоїсти. Почував він себе кепсько. Зненацька розчинилися навстіж двері, і в кімнату влетів товстий чоловік у піджаку. Обличчя його було змучене.

— Припиніть! — гукнув він. — Годі нищити собак. До біса вашу препарацію. Окремо від собаки нервові стовбури не працюють.

— Може, спробуємо новий поживний розчин, Макаре Івановичу? — спитала людина в білому. — Дуже близький за складом.

— Доволі розчинів! Вводитимемо кінці прямо в живого собаку. Хай сам живить і дотримує в порядку свій регулятор. У нього досить запасних каналів, може частиною поступитися для нас.

Маску натягли глибше, щось різке і приємне вдарило в ніс. Султан спробував вирватись, але тіло вже погано слухалося, і він заснув.

Султан добре переніс операцію. Тепер він весь час висів на м’яких лямках у обплутаному проводами верстаті посеред великого світлого залу. Було нудно і незручно. Собака жалібно дивився, як носили чорні ящики із скляними вікнами — осцилографи, самописці — і силкувався лизнути чию-небудь руку. Крім того, він відчував щось дивовижне і незрозуміле, ніби у нього виросла нова, дуже велика, важка лапа. І варто було поворухнути нею, як люди кидалися до своїх ящиків, припадали до стекол, махали руками, записували, галасували, сварилися. Поступово Султан забув про зайву лапу, почав забувати навіть про свої природні чотири, прибинтовані до столиків верстата, тому що поворухнути ними було неможливо.

Але самопочуття його гіршало.

Одна річ — дві години в камері розгадувати дзвінки і зовсім інша — день і ніч нерухомо висіти серед гарячкової суєти і гамору великої лабораторії. В плечах починалася ломота, вона розповзалася по всьому тілу. Султан похнюпив голову, вуха опали, каламутні жовті очі дивилися на людей без будь-якого зацікавлення.

— Набряк і депресія, — сказав якось чоловік у білому халаті. — Потрібні прогулянки, рух. Інакше — летальний кінець протягом тижня.