Лев Теплов - Химерні пригоди

А одного разу покликав її і сказав:

— Заплющ очі, — і тицьнув у лоба чимсь холодним. Тихенько так тицьнув, а у Маші зненацька перед очима спалахнуло, неначе в пітьмі об двері вдарилася. Розплющила очі — в руках у Славика батарейка від кишенькового ліхтарика. Хлопець регоче, аж заливається.

— Здорово, га?..

«Навіщо цей чоловік тепер шукає Славика? Може, накоїв чого та й утік? Вони, оці тишки, бувають такі, що не доведи господи…»

— Багато там було народу, хіба всіх запам’ятаєш? — обережно відповіла Марія, але професор немовби й не чув: нахилившись, він спритно розстебнув пряжки портфеля, витягнув глянсуватий білий квадратик.

— Цього листа принесла нам у ВТС мати Славика, Клавдія Іванівна Шумська. Ось що в ньому написано: «… А цими днями зі мною сталася дивовижна річ: я винайшов спосіб повертати зір сліпим. Ніколи б не повірив, що можу зробити це. Почав морочитися, а коли зробив усе, почав перевіряти, заплющив очі — і побачив. Погано, мов у тумані, але побачив. І ще одна дівчинка тутешня бачила. Слухай, мамо, хіба таке в житті буває — щоб придумати, зробити, а потім збагнути, що це — велике?»

Старий повільно, але впевнено напам’ять проказував слово за словом, неначе прислухався, що ще можна почути між ними.

«Це він про мене», — завмираючи, подумала Марія. Ну звичайно ж, це вона блукала тоді по лісу й на галявинці побачила Славика, який, розіклавши на плащі інструменти, припасовував до лоба нерозлучну телекамеру. Раптом він упустив її на землю, невидющими очима втупився в Машу і завмер. Дівчина перелякалася і подумала, що його вдарило струмом, та Славик тихо промовив:

— Це ти, Машо? Іди-но сюди.

Маша підійшла.

— Тільки цур, поки що нікому. Страшний секрет. Державна таємниця, зрозуміла? Нікому не скажеш?

Маша заперечливо похитала головою.

— Та ти не бійся, — тремтячим голосом говорив Славик, — не бійся, я все поясню. Це не страшно й зовсім не боляче. Ти заплющиш очі, а я прикладу тобі до лоба цей провід…

— Не треба, — хрипко заперечила Маша, шморгаючи носом. — Ви вже робили. Не треба.

— Це зовсім інше, як ти не розумієш? Там був фосфен, спалах, коли подразнення іде по багатьох нервах одразу і не в такт мозкові, а тут модульований в альфа-ритмі сигнал. І тоненька волосинка, що зачіпає один нерв. Ось глянь, я намалюю…

Він швидко-швидко накреслив на клаптику барвистої коробки схему і почав пояснювати, але Маша нічого не зрозуміла…

— Ось бачиш, як це просто. Ну, заплющуй очі. Та не смикайся, будь ласка!

Маша відчула, що до лоба прилипла замазка, потім наче вкололи тоненькою голочкою. Не розплющуючи очей, вона побачила сяючу цятку в ореолі, — точнісінько таку, як на екрані, коли радисти вимикали телевізор.

— Ось так, так, — повторював Славик. — Ну, ти… бачиш?

— Бачу.

— Що?

— Ніби зорі… вночі.

— Правильно, — шепотів Славик, насилу переводячи подих, — і я те саме бачив. Почекай, не розплющуй очей, я ще дві штучки приклею. Це датчики біострумів. Їх буде подано на систему того іконоскопа, що відхиляється.

Під бровами ліворуч і праворуч прилипли ще дві голочки.

— Тепер моргни лівим оком. Та ні, ти не розплющуй очей, моргай заплющеними! — На очі, на ніс лягла тремтлива Славикова долоня. — Ну, швидко!

Маша покірно моргала. Цятка стрибнула, потім, як головешка з багаття, коли її хлопчаки крутять вночі, перетворилася в розтріпану вогненну лінію: вгорі світлішу, внизу темнішу.

— Моргай правим, розгойдуй слід. І лівим теж — я відчуваю, коли ти перестаєш. Не так здорово, ледь помітно… Ну ж, ну, Машенько, давай, давай… Тільки не сильно… І швидше.

Лінія почала розхитуватись. Раптом вона ніби вирвалася з-під Машиної влади, сама швидко-швидко загойдалася, прокреслюючи безладні вісімки, — вгору, праворуч, дедалі тісніше, зливаючись в одну мерехтливу павутину. І крізь цю павутину дівчина побачила темні силуети дубків, ясну пляму плаща і біле обличчя молодого радиста.

— А-а! — закричала Маша, не тямлячи себе, рвонулася так, що всі наклейки відлетіли геть, і кинулася тікати. Спіткнулась об пеньок, упала. Схопилася на ноги і, чіпляючись за гілки, побігла хтозна-куди…

Схаменулась аж дома. В руці вона судорожно стискала коробочку із схемою.

Марія відчула, що в неї і зараз смикнулася щока — від давнього страху, — боязко глянула на професора. Та де там йому помітити — сліпий!

— ВТС зверталося до спеціалістів з електроніки, — розповідав старий, — і там підтвердили, що телевізійні сигнали можуть у принципі допомогти відновити зір. Рік тому якийсь американець вшив кінці від фотоелемента прямо в зорові долі мозку одній дівчині — і вона побачила світло. Але тільки світло, не зображення. Найголовніше — знати, що дослід Шумського мав успіх. Потім — як обійтися без фосфену? І ще: як привчити мозок до стандарту телевізійного розгортання? Ніхто цього не знає. Потрібен хоча б натяк. Хоча б що-небудь!