Лев Теплов - Химерні пригоди

Марія промовчала.

— Нас мільйони на планеті, — вів старий далі; вітерець, що влітав у вікно, куйовдив його легеньке сиве волосся. — Мільйони людей живуть у темряві. Коли б нас зібрати докупи — утворилася б невелика держава. Але ми не змогли б там жити самі: нам необхідна допомога видющих. Чи часто ви згадуєте, що ви — зрячі? Правда ж, ні? А сліпі завжди пам’ятають, що вони не бачать, а інколи жорстокий випадок зайвий раз нагадує про це страшно, безжалісно, непоправно. Нас багато. І не всі сильні духом. Тому ми приховали Славикового листа. Про нього знає тільки актив. Ми не стали випробовувати надією, яка могла виявитися безпідставною. Адже раніше за лист прийшла телеграма. Ви, звичайно, знаєте, що трапилося?

— Ні, — Марія згадала, що після Славикового досліду вона вже ніколи не ходила за річку, до білих палаток. Приїхала з Углича богомільна й скупа тітка, забрала Машу надовго до себе.

— Він утопився, купаючись у річці.

Старий не міг стримати стогону.

— Кажуть, смерть мирить усіх, але я не можу, не можу примиритися, не можу простити його. Як можна було так необережно, так злочинницьки легковажно рискувати — не собою, а тим, що зародилося в тобі, а належить уже всім; жінка — свята, коли виношує в собі майбутню людину, вона бережеться сама, і всі оберігають її. А хіба те, що було у Шумського, — менше, хіба десятки людей не проміняли б свого життя на його винахід? Коли я довідуюсь, що є на світі вчений, винахідник, який готується сказати нам те, чого ми ще не знаємо, подарувати нам плід своєї думки, фантазії, наполегливої праці, — а може, він каже, та його не розуміють як слід, — мені хочеться крикнути на всю країну; «Гей, слухайте! Бережіть цього чоловіка! Переводьте його через вулицю, бо він неуважливий. Не залишайте його на самоті, не давайте йому запалювати газ і висовуватися у вікно, куштуйте все, що він їстиме й питиме, йому не потрібне поклоніння, не потрібні гроші, але те, що в ньому, повинно уціліти».

«Говорить гладенько, — думала Марія, крадькома витираючи піт з багрового обличчя, — Святе, істотне… ніби молитву читає. Так я тобі й викажу державну таємницю. Бач, як підлещується! Я і без тебе могла б розповісти все кому слід, якби розуміла. Коробочка і тепер лежить за дзеркалом. Та як розкажеш? Кому звіришся, коли всякий так і хоче обдурити тебе, нетямущу, вивідати таємницю, собі тисячі загребти. А він зрозуміє, він загребе тисячі, безокий…»

— Маріє Василівно, — обережно докинув і собі Сашко, — пам’ятаєш, ти нам, коли ми ще хлопчаками бігали, хвалилася, що тобі радист показував якусь штуковину? Може, це був Шумський, га?

— А тобі все треба, скрізь носа стромляєш, — розлютилася жінка, — хвалилася… Багато ти знаєш! Краще б не забував у сільраді світло гасити вечорами. Село все спалиш. Нічого я не знаю про це! Може, що й було, та хіба все пригадаєш? Ого, скільки років минуло, а ми тоді хто були? Дрібнота.

— Нас дванадцять активістів, — вів далі старий, і його бліде обличчя стало як віск. — Ми вже другий рік ходимо довкола місця, де був табір. Нам важко. Ночівля, вантажні машини, вози, дощі, нескінченні дороги. Тільки слух і воля ведуть нас. Руки друзів — наша опора. Може, ви пригадаєте?

— Та, чоловіче добрий, — Марія намагалася всміхнутися. — Якби ж то я знала, то чого б не сказати. А як не знаєш — то що скажеш? Тільки сорому наберешся та спокій утратиш. Отак-то…

— Ну, пробачте, — професор підвівся, — я піду. Ще раз пробачте. Сашо, не проводжайте мене, не треба. Спасибі вам.

Він узяв свою розкішну палицю і, стукаючи по трухлявих дошках на ганку, вийшов на дорогу. Коли старий був уже за селом і почав вибиратися на пагорок, Сашко мимоволі попрямував за ним. Він ішов і думав. Багато з того, що довелося потім зробити, щоб розкрити таємницю Шумського, Сашко придумав саме тоді. Довго він ішов назирці, поки старий не зник серед довгих тіней беріз, висаджених рядами обабіч дороги.

Усе залежить від умов і настрою: інколи зовсім проста річ набуває такої ваги, ніби світ перевернувся догори дном і квадрат гіпотенузи дорівнює постійній Планка.

Стоїш, наприклад, перед вітриною на Арбаті і побіжно обмірковуєш — чому на манекені замість неймовірного кольору кофточки простенький синій халатик… Раптом манекен обертається — і продавщиця мовчки і не досить люб’язно дивиться на вас. Чи не доводилося вам тоді бачити своє обличчя у склі вітрини?

Приблизно те саме відчули одного весняного ранку тридцять два конструктори авіаційного інституту.