Лев Теплов - Химерні пригоди

Антощенко? Хіба він живий? Чому ж мовчала Аня? Обмірковуючи хвилюючі повідомлення, ніхто й не помітив, як доїхали до водойми. Збентежений Семен одразу повернувся додому: йому було не до риболовлі.

Риба клювала. Компанія весело розбрелася хто куди. Наум вивантажив Івана Івановича, посадив його під кущ, поклав поряд вудку, поставив відерце та банку з червами. Робот деякий час не виявляв ніякого зацікавлення до навколишньої краси. Потім стрепенувся, насадив черв’яка, махнув вудлищем, і поплавок пірнув у хвилі. Володимир потім казав, що чув навіть хвацький рибальський присвист…

Було зовсім темно, коли на дорозі загудів автобус. Промерзлі рибалки хвалились уловом, перебільшуючи розміри тих коропів та карасів, що позривалися, і зовсім забули про Івана Івановича. Раптом він сам, ламаючи кущі, виринув з пітьми і поставив на східці повнісіньке відерце риби — і якої!

Івану Івановичу допомогли влаштуватися на найпочеснішому місці — біля водія.

— Так, здорово було… — сказав Іван Іванович. — До речі, в понеділок буде новий наказ: тепер я — начальник відділу, Захар Борисович лишається моїм заступником. — І, звертаючись до шофера, додав: — Товаришу водій, одвезіть мене в інститут і здайте черговому в акумуляторну.

— А рибу? — спитав Володимир.

Справді, куди ж подіти рибу? Здавалось, Івана Івановича загнали у безвихідь. Навіщо йому риба?

— З рибою — так. Завтра приходьте в гості, приносьте рибу. Найдемо їй застосування.

— Куди приходити? В акумуляторну? — розгублено спитав Наум.

— Та ні, — відповів робот і наче засміявся. — Запам’ятайте адресу: Жуковського, десять, квартира шість. О другій годині.

О другій компанія рибалок стояла біля дверей шостої квартири. Їм відчинила літня бліда жінка. Вона анітрохи не здивувалася, коли їй подали відро з рибою.

— Іван Іванович тут?.. — Наум явно хотів сказати «живе», але стримався.

— Так, так, проходьте, будь ласка, він чекає вас. Роздягайтеся.

У великій кімнаті стояв розкішний стіл, бракувало тільки сковороди з рибою — всього іншого було вдосталь. У глибокому кріслі сидів відомий льотчик, живий і здоровий.

— Пробачте, що вітаю вас сидячи, — сказав він, — поки що підводитися не дозволяють лікарі. Будьмо ще раз знайомі: Іван Іванович Антощенко, ваш начальник відділу.

— А куди подівся наш Іван Іванович? — жалібно протягнув Володимир.

Наум ляснув себе по лобі.

— Авжеж, — закричав він. — Ось пульт управління «альдертона». Я бачив його на випробній станції. І треба ж таке. Ось екран телевізорів, ось ручки маніпуляторів… Іван Іванович звідси водив ляльку по радіо, бачив її очима, розмовляв її голосом. А ми… ми, ідіоти, видумували схеми!

За спиною Антощенка хтось заливисто зареготав. Це був Захар Борисович.

— Зараз вони битимуть мене! Але я тут при чому? Я казав Івану Івановичу: давай скажемо їм, у Чому справа, а він своєї торочить: не треба, жалітимуть, працювати не дадуть.

Тут долинули запаморочливі пахощі, і Аня, Тулунова Аня, ще чарівніша, ніж завжди, внесла величезну сковороду з рибою.

— Ще місяців два поводжу робота, а потім прийду сам, — зніяковівши, сказав Іван Іванович. — Отоді порибалимо як слід, згода? Добу, а то й дві будемо сидіти — може, акумулятори не відмовлять?

Світ згори — мов яма, краї якої потопають у синій напівімлі, прикритій пласкими хмарами. Ліворуч поверхню океану, що міниться холодним сріблом, борознять пароплави, за якими тягнуться розкішні хвости спіненої води. Праворуч — розрізаний на квадрати мурашник, куди втиснуті блюдечка площ, кучерява щетина парків і блискучі змійки річок, перехоплені мостами. Внизу — ясно-жовта стрічка пляжу і гордість міста — широка сіра набережна, заставлена сірниковими коробочками готелів. З серпанку над обрієм несподівано чітко здіймаються сяючі гірські пасма, наче вирізані рукою божевільного ювеліра.

Щось , без вигляду й назви, спускається над містом. Щось несе людям гіркі, плутані слова. Відчай змінюється надією, прокляття — невиразною вірою в щастя, в сонце, що випливає з-за гір.

Тріскучою бабкою крізь це Щось пролітає вертоліт кінохроніки.

Розв’язні молодики в беретах та фланелевих куртках, увішані фотокамерами, лампами та магнітофонами, товпляться в тісній кабіні. Вони ждуть чуда і тільки чуда, вони повинні сфотографувати, записати, якщо пощастить — розпитати Його . Крах Панамської кампанії, загибель «Титаника», Сараєвський замах і програш «Квінти» в футбольному матчі на першість світу, коли б вони сталися сьогодні, не зайняли б у газетах більше десяти рядків тексту: перші полоси відведено тому, що скаже голос із неба.