Лев Теплов - Химерні пригоди

Товстун, повагавшись, усе-таки виліз на поміст. Два невидимих високовольтних проводи чекали на нього. Сопучи, він насувався на Олександра і раптом підскочив, зойкнув і звалився на столик першого ряду. Вузькоплечий жовторотий юнак, що сидів за тим столиком, швидко скинув піджак і хотів було кинутися в бійку, але впав на товстуна, задерши ноги-тичини у вузеньких штанях.

Жалібно задзвенів посуд, бокали посипалися на підлогу. Поліцейський, насунувши на лоба кашкета, поспішив піти геть, йому було відомо, що в залі сидить сам Вольф, верховода місцевих бандитів, а значить, може бути невелика стрілянина.

Жінки заверещали.

Тоді із задніх рядів підвівся сутулий чоловік у темних окулярах і, не міняючи байдуже-бридливого виразу товстих губ, рішуче попрямував до помосту.

Ті, хто знав його, і насамперед перевдягнені сищики, зблідли: Вольф!

— Гей, ти, хлопче!

— Що?

— Іди сюди.

— Сам іди, — не тямлячи, що каже, відповів Олександр.

Як підскочив цей страшний чоловік, як дістав свій розряд і влетів у загальне звалище, — Волошин не встиг збагнути. А коли насмілився глянути вниз, Вольф, дуже задоволений, уже стояв на ногах.

— Здорово обгородився, тільки кулею і візьмеш. Та підійди сюди, не бійся, — неголосно повторив він. — Щастя саме до рук пливе. Скільки тобі треба за цю штуку?

Князь, якому було заплачено за півроку вперед, задоволений сидів у Олександра в кімнаті, перетвореній в майстерню, і читав газету.

— Знову пишуть про літаючі блюдечка. Це, звичайно, рука більшовиків. Військовий літак погнався за блюдечком і вибухнув…

Олександр возився біля стола. Він то заглядав у екран електронно-оптичного перетворювача, то знову рухав у просторі маленьким розрядником. Волошин монтував із панцирно-іонізованих ланцюгів повітря кібернетичну схему, яка сама повинна була знаходити джерело живлення, заряджати невидимі акумулятори і виконувати безліч інших операцій.

Головна частина — акумулятор складався з десятків решіток, зроблених з тоненьких панцирних ліній. Вигнута сітка попереду була дзеркалом направленої антени, а сила-силенна напівпровідних пересічень ще однієї решітки — логічною схемою і пам’яттю.

Іонізоване повітря, стікаючи з точок високого потенціалу, могло переміщати всю схему в будь-якому напрямку. На екрані перетворювача ці подробиці вимальовувалися дуже чітко, хоча неозброєним оком на столі нічого не можна було помітити. Тільки розміточні рейки під-екраном оточували простір, який тепер був наповнений не безладно-рухливими молекулами газів, як у всій кімнаті, а складно організованою, стійкою системою з цих молекул, зв’язаних між собою електричними силами. Саме по цій системі упевнено рухалась Олександрова рука з розрядником — голкою в ебонітовому чохлі, на вістрі якої тріпотіла голуба іскра.

— Чортів ловиш? Це добре, — ліниво мовив князь.

Коли він вийшов похитуючись, Олександр підступив до радіопередавача. Чотири схеми вже гуляли десь у горах, відшукуючи грозові хмари. Найулюбленіша з них, Ніксі, мала досить пристойну пам’ять і трошки розмовляла.

— Ніксі, Ніксі! — покликав Волошин у мікрофон.

Ці слова сколихнули повітря, хвилі дійшли до мікрофона, і електронний потік у кристалі поніс їх через підсилювальні лампи радіостанції на антену, а потім — у безмежний простір над нічним містом, над усім світом. Із швидкістю світла вони розлетілися на всі боки, і мізерна частина цієї потужності влилася в невидиму антену, загублену серед хмар над засніженими сідловинами гірського хребта.

«Нік-сі, Нік-сі», — повторили елементи аналізатора, щось ледь змінилося в стані повітря під антеною: це спрацювало реле, позивні було прийнято. Імпульси струму рвонулися по решітках логічних схем, вихопили з пам’яті невидимої машини інші комбінації імпульсів і погнали їх на антену…

— Я тут, хазяїне, я тут, — долинув крізь тріск далекої грози розмірений голос.

— Іди сюди, Ніксі, — крикнув Олександр. — Що з тобою трапилося? Звіт, Ніксі, звіт.

— Я вбила літак. Висота чотири-п’ять, координати…

— Бий їх усіх, Ніксі, дідько з ними! Кажи мені що-небудь. Мені погано, Ніксі! Мінна пропала. Поліцейський комісар викликав мене.

Радіохвилі понесли невиразну скаргу. Але тепер імпульси не знаходили в пам’яті Ніксі відповідних комбінацій, і схема видавала стандартну формулу невпізнання:

— Я не знаю, хазяїне, не знаю, не знаю…

Олександр вимкнув передавач, похилив голову…

Він прокинувся від гучного тріску. Голубі іскри всіяли радіатор парового опалення під вікном, у якому блідло досвітнє небо. На екрані приладу Волошин побачив голий стіл; ледь помітна схема, що тьмяніла на очах, була під вікном.