Лев Теплов: Химерні пригоди

На палубі, як кумедна тінь, тупцяв чоловік, зовсім чужий цьому блискучому світові. У дешевому новому, але страшенно зім’ятому чорному костюмі він обливався потом, його обличчя було сіре, геть пооране зморшками, водянисті очі під товстими стеклами окулярів поглядали неуважно і водночас напружено: чоловік немовби прислухався до самого себе.

— Ще трохи туди, осюди, прошу, — пробелькотів він до одного з моряків, довірливо взявши його за рукав вище од нашивок.

— Рен, зроби йому, — звелів капітан помічникові.

Заторохтіло, і пароплав трохи подався назад.

З відчинених дверей у рубку долинув сумбурний свист радіомаяків.

— Зупиніться, зупиніться! — одразу вигукнув чоловік і відчайдушно замахав руками.

— Тут?

— Так.

— Ну, пам’ятайте нашу умову: тільки одна спроба, і ми відходимо, — заявив капітан. — Я пішов у цей рейс на посміх усьому пароплавству, але Атлантида Атлантидою, а справи справами. Ясно? Де ж ваші знамениті карти? Перевірте! Могли й помилитися.

— Я не міг помилитися, — жваво відповів чоловік. — Я занадто довго думав і обчислював.

На кормі два матроси возилися з лебідкою: один відтягав стрілу до борту, другий обережно обіймав полірований сталевий стакан, що закінчувався двома рядами гострих зубців. Стріла нахилилася над водною гладінню, викинутий за борт стакан захитався на тросі, наче маятник.

— Ні, ні, поверніть стрілу ближче до нас! — заверещав чоловік з містка.

Капітан здивовано витріщився на нього.

— Слухайте! Ви справді думаєте, що в океані можна так точно визначити місце?

— Я математик, — гордо відповів чоловік, пересмикнувши щокою.

Не заперечуючи, капітан махнув рукою: стакан плюхнувся у воду. Лишилася тільки вертикаль — тоненький кабель у капроновій ізоляції, що зникає у глибині.

Біла вертикаль у шаруватій товщі океану привернула увагу численних критиків: табунці рибок тиснулися поблизу.

Виблискуючи сталлю, стакан на кінці вертикалі спускався в каламуть, туди, де ледь жовтіло дно. Безформні гори піску звідси, з висоти, здавалися чіткими колами на плані міста. Це справді було старовинне місто, що колись зникло під водою і його занесло піском. За теоремою про неможливість двох перпендикулярів шлях стакана було визначено заздалегідь, і ніщо не могло відвернути стакан від точки, де вертикаль, спускаючись до центра міста, мала зіткнутися з поверхнею дна.

Але точки цієї не було: на її місці чорніла ідеально кругла Діра, куди, як відомо, провалився краб. Снаряд пройшов не більше як на метр од центра.

За дірою починалася порожнеча, що дедалі розширювалася. Горбочок був куполом будівлі, складеної з цегли. Він скидався на велетенську перекинуту чашу, виліплену з глини і обпалену як звичайний черепок. Гладеньку поверхню купола покривали пласкі металеві фігури-сузір’я: купол був неначе небо. З одного боку його перетинала велика тріщина, що починалась од вікна. Коли будівля правила за скарбницю могутньої держави атлантів і містилася на поверхні землі, вікно не тільки пропускало світло, а й уособлювало сонце; від нього розходилися звивисті накладні промені.

Стін у будівлі не було — лише купол. Дванадцять масивних стовпів із полірованого порфіру стояли трохи осторонь. На перемичках, що з'єднували стовпи, сиділи дванадцять золотих чудовиськ — охоронників скарбу. Весь простір між куполом і стовпами займали кам’яні полиці, завалені монетами врозсип, монетами у глиняних корчагах, купами гранованих самоцвітів, литими статуетками із золота і металу орихалк [2] Метал орихалк тепер невідомий. Як твердить древньогрецький філософ Платон, орихалк широко застосовувався в Атлантиді. , стосами мармурових табличок з письменами. Поміж ними розпустили свої примхливі крони водорості, сила-силенна дрібної морської живності знайшла там притулок.

Але знайомого нам краба на полицях не було. Він полював, бігаючи по мармуровій підлозі, намагаючись держатись якомога далі від водяного стовпа, що йшов з вікна в куполі і ледь-ледь світився. Багато предметів, що колись лежали на полицях, тепер валялося на підлозі, і, щоб підкараулити необережну рибку, краб сміливо залазив в очниці золотих статуй, оброслих зеленими бородами.

Під час однієї відчайдушної гонитви він усе-таки попав у бліду пляму світла в центрі підлоги. Тут, у нарізному лазуритовому колі діаметром понад два метри, містилася головна святиня атлантів — Слід бога. Це була недоторканна земля, де предки атлантів, засновуючи місто, помітили чийсь слід, пізніше шанобливі зодчі накрили його куполом. Люди народжувалися, блукали по вулицях, умирали, а сюди ніколи не ступала людська нога. Діти ламали свої іграшки, хазяйки жбурляли у п’яненьких чоловіків черепки, але сюди не впав жоден черепок, жодна тріска.