Лев Теплов: Химерні пригоди

Очікують і внизу. Строката юрба затопила площі і вулиці. Над містом, полохаючи голубів, лунає безладний передзвін. «Вперше від часів Мойсея! Видіння кардинала Спіллейна! У неділю вранці бог звернеться до людей!» — галасують позолочені плакати, газетні заголовки, лисі проповідники на паперті і невідомі пронозуваті особи. Юрба велика, мовчазна, вигуки гаснуть у ній, як у ваті.

Напружено посміхаються чорняві хлопчаки у синіх, вистрочених білими нитками штанях — стояти не хочеться і піти незручно. Бліда перелякана жінка судорожно обіймає доньку. Якби хтось поряд крикнув — вона б не вагаючись страшенно закричала й собі. Хрестяться бабусі. Службовці в котелках, випроставшись з гідністю, чекають цього чуда, краєчком ока стежачи за шефом. Витираючи губи салфеткою, на балкон вийшов червонощокий мер; найближчими рядами прокотився схвальний гомін — і теж потонув у юрбі.

Голосу з неба не чути. Лише один чоловік на світі знає, що відбувається. Але його в юрбі немає. Він стоїть біля борту океанського лайнера, що вибирається з порту. Звуть цього чоловіка тут коротко — Ксі, а справжнє його ім’я — Олександр Волошин.

Сашко Волошин народився в Харбіні; спочатку вчився в інституті у Нобелівського лауреата Гленнера, потім на запрошення відомої фізичної лабораторії виїхав у Південну Америку. Батьки хлопця були росіяни, але Сашко погано розумів їхню мову, зате вільно володів англійською, французькою та іспанською. Поміж строкатими запашними вуличками китайського Фудадяна і сіро-синіми приземкуватими кварталами японського містечка була затиснута чистенька провінціальна російська частина міста — вокзал, церква, ринок, кладовище. Свого кладовища мешканці російського кварталу не любили: зрештою, скільки не живеш на чужині, все-таки сподіваєшся, що це тимчасово, а от помреш там — то вже назавжди.

Одного разу Сашко був по-справжньому щасливий. Йому подарували золоту рибку з райдужним хвостом-вуаллю. Сім’я якраз виїжджала відпочивати в Корею. Їхали цілу ніч, а вранці, коли автобус зупинився, батько показав синові сопки і сказав, що там, за ними, — Росія. Вони полізли по схилу. Хлопчикові було дуже незручно лізти — він боявся залишити в машині банку з золотою рибкою і взяв її з собою. На горі тато і мама довго вдивлялись у пасма лісистих сопок, а Сашко дивився на рибку — і не побачив землі своїх дідів. У Кореї рибку відняли хлопчаки.

Тепер Олександр любив світлі костюми, жив у пансіоні, який утримував колишній російський князь, а тепер безнадійний морфініст. Зустрічався з Мінною: у неї були великі зелені очі і приємний голосок. Дівчина співала в нічному клубі.

Білозубий, високий на зріст, Олександр скидався на голлівудського героя. Але у глибині його душі назавжди причаївся страх, що ці чужі, з бездоганною вимовою і купою впливових родичів люди віднімуть у нього золоту рибку, як він називав про себе щастя.

У лабораторії високих напруг Волошин працював над вимірювальними приладами, зокрема електронно-оптичними перетворювачами радіації у видиме світло.

Він зробив дуже чутливий перетворювач і якось, налагоджуючи його, звернув увагу на незрозуміле явище, яке побачив на екрані приладу.

Посередині лабораторії стояв електростатичний генератор Ван-Граафа, нехитра машина з кулею вгорі, що накопичувала заряди. На екрані цей генератор зображали чимось на зразок чорного тотемного стовпа. І дивно: від голови-розрядника тяглася вниз тоненька голуба змійка, схожа на миттєвий знімок блискавки. Найменший поворот верньєра — і вона зникала.

«Що це? — міркував Олександр. — Мабуть, стався розряд на землю. Але чому тоді не щезла іонізація? Тепер повітря стало провідником електрики. Чи надовго?»

— Ксі, йди-но сюди! Другий день ми чомусь втрачаємо заряд, — кричали йому.

Волошин збив верньєр, вимкнув локатор і, усміхнувшись, пішов до генератора.

— Напевне, пробило ізолятори.

— Ми міняли їх тричі.

— Буває… А що як зсунути генератор у цей куток?

— Навіщо?

— Мало що: волога, підґрунтові води… Ану, лишень, давай!

За хвилину почулося схвальне бурмотіння. Все гаразд. Та Олександр не обернувся. Нахилившись, він рахував плитки на підлозі, намагаючись запам’ятати, де стояв генератор.

Шеф дозволив Волошину лишитися на ніч, закінчити наладку приладу, але попередив, що за понаднормові години платити не буде. Тільки-но за вікном стихло гудіння останнього автомобіля, як Олександр почав перетягувати генератор на попереднє місце. Півтори години він совав важкий стовп — трошки праворуч, трошки ліворуч… Ось стрілка гальванометра упала до нуля — і в нього на мить завмерло серце. Куля зарядника, ніби торкнувшись невидимого проводу, стала губити заряд.