Лев Теплов - Химерні пригоди

Робот, склавши готовальню, тупотів до начальника. І конструктори бачили дві голови, що схилялися над аркушем: рожеву начальникову лисину і склеєний проділ Івана Івановича.

Поступово й інші співробітники почали у важку хвилину звертатися до Івана Івановича. Звичайно, невдаха навшпиньках обходив його, мовчки креслив на аркушику вузол, розставляв по ньому знаки запитання і шепотів:

— Іване Івановичу…

Робот повільно нахиляв голову і якийсь час розглядав ескіз. Не ворушачи губами, пошепки щось запитував. У такий момент здавалося, що ось-ось він почухає олівцем потилицю, як кожний порядний конструктор. Потім Іван Іванович повертав руку і олівцем упевнено проводив кілька ліній. Той, хто просив поради, захоплено крякав — додавати нічого не треба було — і, мов миша, прослизав до своєї дошки.

Штовхати робота в бік або смикати за рукав було марно — тут він був абсолютно невразливий.

Через якийсь час стало ясно, що логіка Івана Івановича бездоганна і що величезна кількість крихітних напівпровідників, потрібних для цього, не могла вміститися під рябеньким піджаком.

Після трьох дискусій Наум висунув чудову ідею «винесеного мозку»: робот по двосторонньому радіозв’язку міг використовувати вільні чарунки «Вихора», другої за потужністю машини в Європі. Іван Іванович не втручався в дискусію і не заперечував, а запитати його, як він влаштований, було ніяково.

Більшість співробітників відділу за три місяці спільної роботи просто, по-людськи полюбили Івана Івановича — прекрасного конструктора, мовчазного учасника всіх подій у відділі, йому вірили більше ніж довідникам. Настав час відпусток, і він брав на себе силу-силенну роботи. Уже ніхто не помічав його непорушного обличчя, незграбної ходи і дивних хвилин цілковитого отупіння, коли він зненацька завмирав, опустивши руки в чорних рукавичках. Уже ніхто не сміявся, коли пропонували обрати Івана Івановича в редколегію стінної газети або записати його в гурток художньої самодіяльності.

Якось у суботу всі зібрались їхати ловити рибу. Володимир не вдержався, ляпнув:

— Іване Івановичу, поїдете з нами порибалити?..

Робот повернув голову.

— А що ж? Поїду.

Він пішов до начальника, а потім одразу на підзарядку. Всі були приголомшені. Як це Захар Борисович дозволив йому такі вільності в робочий час?

Автобус приходив по рибалок точно о третій. Коли дружна, випробувана компанія рицарів вудочки зібралася на подвір’ї, до неї приєднався Іван Іванович і ледь тремтячим голосом попросив:

— Сам не дійду: струму не вистачить. Піднесіть мене, хлопці…

Наум мовчки взяв його на плечі і поклав у багажник.

Дорогою Семенко усім доказував, що лялька зіпсує враження від рибальства. Наум люто дивився на нього, а потім похмуро сказав:

— Семене! А ти, негіднику, ревнуєш.

Обличчя Семена зашарілося.

— Хіба не ти розповідав Вовці, що зустрів Івана Івановича з Анею Тулуновою після роботи у скверику місяць тому? Хіба не ти потім мучив Аню безглуздими запитаннями?

Це вже було абсолютно немислимо, неможливо і неймовірно. Аня покохала робота, а Семенко зостався з носом…

— Ану, лишень, повтори, що вона тобі казала, — домагався Наум.

— Хто? Кому?

— Аня. Тобі.

— Еге ж, вона сказала, — сумно промовив Семен. — Вона сказала тоді: «Я знаю, що він не живий, але він дуже розумний, хороший і дуже нещасний».

— А тепер?

— Тепер вона мовчить. Тільки попросила не писати їй більше віршів…

Рибалки почали розмову про химерності в коханні, і Володимир жартома заявив, що Іван Іванович — зразок красивого мужчини, і, можливо, непорушність та холодність його обличчя приваблює жінок. Хтось заперечив: жіночу душу, на його думку, може пройняти тільки сила розуму й таланту; адже траплялися випадки, коли чудові жінки виходили заміж за облізлих сморчків, аби ті були дотепні і відомі. Взяти хоча б…

У багатьох засвербів язик назвати хоч одного свого приятеля, що одружився на гарній жінці, і викрити перед усіма його вади. Наум обірвав цю розмову.

— Годі базікати. Аня справді закохалась і — тримайся, Семенку, — вийшла заміж, але Іван Іванович тут ні до чого. Сьогодні вивісили наказ: «Старшого інженера Тулунову Г. К. вважати Антощенко Г. К. Підстава — довідка загсу».

Семен аж підскочив, боляче стукнувшись головою об стелю автобуса.