Лев Теплов: Химерні пригоди

До ранку Олександр вимірював і записував. Змійка світилась на екрані, щастя йшло до рук, золота рибка відкриття борсалася в сітях формул, натягнутих на частокіл інтегралів.

Це було дивовижне явище, яке Олександр назвав «панцирною іонізацією», а про себе — «ефектом Волошина». Після того як іскра певної величини пробивала в повітрі собі дорогу, іонізовані часточки повітря не розсипались, і провідний канал висів, як і раніше, невидимим дротом. Одні часточки повітря відходили, інші займали їхнє місце і ставали іонами. Теорія цього явища була вишуканим наслідком однієї напівзабутої формули Гленнера, й Олександр зрозумів це на п’ятий день. Ще добу Волошин витратив на те, щоб розрахувати і побудувати розрядник, який міг давати точно дозовану іскру і прокладати в повітрі панцирні ланцюги-то чудові провідники струму, то напівпровідники. Коли є формула — це вже легко. Олександр не ходив у лабораторію тиждень. А коли прийшов, князь-хазяїн подав йому конверт з чеком і чемне повідомлення про те, що його звільнено. Олександр одержав у банку гроші і накупив радіодеталей, На звороті повідомлення черкнув записку Мінні.

В задній кімнатці нічного клубу мляво сварилися дівчата з кордебалету. Вони роздобули Олександрові товсту сигару з золотим обрізом. Ксі вирішив викурити її одразу, а не ділити на дві частини, Мінна була в залі з гостями.

«Чи можна вважати людину дурною тільки за те, що вона не відрізняє катод від анода? — думав Волошин, — А якщо ця людина астроном або археолог? До чого це я?.. Ага!.. Мінна. Вона досконало знає те, чим цікавиться: нові зачіски, джазових співаків, моди… Це теж важливі дрібниці, адже я, наприклад, їх не знаю… Чи вона дурна? Чому вона не виходить за мене заміж? Я не можу інакше: страшно її втратити. Гроші, звичайно, потрібні… Але і вона їх розтринькує, коли бувають. Чого їй треба? А мені?»

— Дай закурити, Ксі! — до нього підсіла дівчина, жадібно затяглася, лишивши на обрізі сигари слід губної помади. — Чекаєш Мінну? Не думай про неї погано, вона сувора, ти у неї один, чуєш? Роботи немає?

— Немає.

— Чому?

— Росіянин.

— А що ти вмієш робити?

— Все. Але найбільше я люблю математичні машини, кібернетику. Чула? Я можу зробити машину, з якою можна розмовляти. Електронний мозок.

— Навіщо? Навіть твій мозок не потрібен, а хіба він гірший за електронний?

— Ні, мабуть. І ще я люблю робити електронних звірів. Вони чесні, їм можна вірити. З ними легко жити.

Дівчина спідлоба глянула на Олександра.

— Еге-ге, погані твої справи, якщо так… Сьогодні показуватимеш залізних звірів?

— Ні. Я хочу показати невидимі машини.

— Безглуздо. Невидимі — хто ж дивитиметься?

Волошин не відповів, його кликали на естраду.

Мінна закінчила співати дитячу пісеньку про Мері та ягнятко, — в поєднанні із зачесаним на лоба волоссям і синіми обводами довкола очей це справляло дражливе враження, — і оголосила наступний номер:

— Зараз великий винахідник Ксі Волошин, учень знаменитого Гленнера, мій друг, покаже вам свої запаморочливі відкриття. Тільки у нас! Уперше в світі!

Посміхнувшись, Ксі вийшов на площадку, вдивляючись туди, де з підлоги до висоти грудей стирчали два невидимі дротики. Він уклонився, вийняв з кишені звичайну. електричну лампочку і, взявши її за. балон, простягнув уперед. Лампочка спалахнула, на мить осліпивши виконавця.

В темному залі мляво заплескали. Людей, які пили і їли тут, ніколи в житті не цікавило, чому горить лампочка. Другий свій трюк — невидимий радіоприймач, над яким він працював цілий тиждень і на що витратив решту грошей, — Олександр вирішив не демонструвати: хто повірить, що це не магнітофон?

Руки повисли, ноги ослабли. Олександр згадав ранкового листа з «Фізікал абстрактс» — «… не може бути надруковане за браком місця і відсутністю рекомендації». Він скоса глянув за куліси: Мінна стояла біля трансформатора, її очі світилися в темряві, як у кота. Треба було вирішувати негайно. Знаком звелівши їй добавити напругу, він хрипко спитав:

— Може, хто-небудь із гостей погодиться вийти на сцену?

Деякий час у залі панувала мовчанка. Потім товстун, що сидів у другому ряду, очевидно, фермер, який бажав за свої гроші випробувати всі спокуси великого міста, озирнувся, підвівся, ступив два непевних кроки і зупинився. «Зараз він повернеться назад до свого столика, а мене проженуть геть, — майнула думка. — Останню карту буде бито. Невже оце ходяче барило — моя доля, моя золота рибка?»