Лев Теплов: Химерні пригоди

— Він має зціляти від хвороб.

— Рентген, фізіотерапія? Це можна.

— Він має бути нечутливий до світських спокус, — говорив далі кардинал.

— Усі мої машини, — сказав Волошин, — не п’ють, не курять, не заводять собі легковажних подруг і не порушують без особливої команди жодної із заповідей Мойсея.

— Він має провіщати слова істини, якомога голосніше…

— В децибелах це скільки? — люто перепитав Волошин.

— Мм… Не знаю.

— То взнайте, порадьтесь. Іще що?

— Він має виганяти бісів.

— Де, звідки? У вас уже є ці біси? Знаєте технологію вигнання?

— Ні, — завертівся дзиґою кардинал. — Але я думаю, що біси комплектують… вашу установку.

— Тільки за особливу ціну. Робота дріб’язкова, нудна, партія велика. За цю ж ціну не берусь.

— А якщо він буде немовби виганяти… Розумієте?

— Розумію. Не вийде. Фокусами не займаюся. Що це вас, кардинале, тягне на фальшивку, коли я пропоную справжнісінького бога? Де ваша віра?

— І дорого обійдеться партія бісів, скажімо, сотня? — поцікавився кардинал, ухиляючись од диспуту про віру.

— Три тисячі з носа чи пари рогів, якщо вам краще в рогах.

— Так. Ну, я думаю, біси відпадають. Навіщо нам переплачувати? До того ж за таку нечисть, ворогів роду людського…

На ранок сімдесятого дня інженер Олександр Волошин викрутився до кінця. Підгиналися коліна, голову стискував тупий біль. У наглухо загородженому височенному елінзі на околиці міста під наглядом десятків лаборантів на решітчастих риштованнях снували автоматично діючі розрядники. Олександр особисто через електронно-оптичний перетворювач переглядав квадрат за квадратом, поки не починало рябіти в очах. О шостій ранку все було закінчено, перевірено. Волошин задрімав. Але й у сні перед ним поставали клітини гігантського радіомозку, одноманітні плетива підсилювачів, місткостей, опорів, безліч датчиків та ефекторів, складних випромінювачів, гігантський акумулятор і всілякі зв’язки поміж вузлами машини. Все це існує, все це довелося створити, затративши масу сили і часу, та коли знімуть риштовання, елінг виявиться порожнім. Щось, що наповнює його решітчасте склепіння, здійметься в атмосферу, для непосвячених зникне.

І разом з тим воно підкорятиметься шифрованим радіосигналам. Зможе говорити і виконувати логічні дії, зможе обрушити на будь-яку людину, на будь-яку місцевість електричну бурю, зможе брехати, інтригувати, а головне — сковувати людей кайданами неуцтва, лицемірства і тваринного жаху…

Перед інженером ніби якась примара грізно постала світна радіосхема, якою, мов кийком, замахнулася на весь світ мавполюдина у білій сутані, з білим, наче крейдяним обличчям.

Коли Олександр прокинувся, сонце вже піднялося високо. Машина стояла біля пансіону, князь сидів на східцях, тримаючи газету. Руки у нього тремтіли, він плакав.

— Глянь, Сашко, глянь, — белькотів він, плутаючи російські й іспанські слова, — наші, росіяни, там, на Місяці, ще вчора…

Волошин вихопив газету. З аркуша на нього дивилися портрети, він прочитав російські імена…

Олександр упав на подушку машини мов підтятий. Князь спритно підібрав газету, втупився в неї.

— Поглянь, Сашко, а цей, третій, схожий на тебе. Бортінженер. У тебе часом немає брата?

Ні, у Ксі Волошина не було брата, нікого в світі. Батьки його недавно знайшли останній притулок на незатишному харбінському кладовищі.

Хряснувши дверцятами кадилака, Олександр навмання побрів вулицею. Назустріч йому трапився монах — очевидно, поспішав кудись. Через два квартали монах, як і раніше, діловито, по-військовому розмахуючи руками, перетнув йому дорогу.

«Стежать», — здогадався Волошин. Озирнувся. Позаду повільно їде машина, в ній рудий чоловік у чорному капелюсі. І ці стежать. Доведеться зайти до них у барліг.

Він увійшов у респектабельну контору Вольфа. Чоловік у чорних окулярах підвівся йому назустріч.

— Закінчили замовлення церкви, містер Ксі? Тепер попрацюйте для нас. Невидимі панцири, керовані по радіо кульові блискавки… Наш бізнес теж вимагає техніки.

— Добре. Тільки мені потрібен новий паспорт.

— Цього добра скільки завгодно. — Клацнула, відчинившись, вогнетривка шафа.

— Мені закордонний.

— Будь ласка, хоч дипломатичний. Е! Та чи не хочете ви од нас чкурнути? Не вийде. Знайдемо, — сказав чоловік, подаючи йому паспорта.

Олександр подзвонив Спіллейну.

— Завтра о десятій ранку. Пророкуйте, — не називаючи себе, сказав Волошин.