Лев Теплов: Химерні пригоди

— Гроші переказав, — діловито відповів Спіллейн, — півтора мільйона. Розумієте, комісійні незручно ставити окремо. Але я чув, що ви маєте нове чудове замовлення.

Почувши, що його обікрали, Волошин байдуже поклав трубку. Обличчя невідомого астронавта, схожого на нього, стояло перед очима, все інше було дрібне, брудне, непотрібне: Мінна, князь, кардинал і сам новенький, як нікелева монета, всевишній — перша й остання модель. Кращий інженер віку, він міг би там, на стартовому майданчику, хоч шолом подати…

Повернувшись додому, Волошин застав у кімнаті вусатого поліцейського комісара.

— Вашу знайому синьйориту Мінну знайшли позавчора вночі на пляжі. Мертвою. Ось.

На глянсовому аркушику Олександр побачив розбите обличчя, жалюгідне, страшне, чуже.

— Самогубство, ми так розуміємо. Впізнаєте? Підпишіть.

— Так… Риба вдарила хвостом.

Поліцейський знизав плечима, вклонився і пішов.

Мікрофон стояв на столі. Під вікном сновигали гангстери і монахи, всі на один кшталт. Навряд чи почесна, але — варта.

Волошин сів за передавач, обличчя його закам’яніло.

— Ка-два, ес-шість, ка-чотири, — чітко подавав він команди, що виводили бога в небо. Потім передав серію наладки мови і виглянув на вулицю.

Рудий бовдур у пом’ятому білому плащі і чорному капелюсі програвав у кості монаху з виправкою армійського сержанта. Монах радісно реготав і плескав рудого по плечу. Поліцейський комісар зупинився, поблажливо кинув якийсь дотеп і став спостерігати гру, погладжуючи пишні вуса.

Волошин повернувся до мікрофона. Металевий капсуль дивився на нього уважно, мов око.

— Люди, — вигукнув він, — слухайте слова правди. Слухайте всі. Бога нема. Не було і не буде. Чуєте? Це кажу вам я, інженер, який побудував всевишнього, першу модель. Він, всевишній, підтвердить це сам. Він — хороша, тонка і складна штука, але це не бог, а машина. Математична машина із невидимих проводів та підсилювачів, модель мозку, простіше кажучи — великий персептрон [1] Персептронами у кібернетиці називають системи, які самонавчаються і самовдосконалюються, системи, що здатні узагальнювати одержувану інформацію, виробляючи абстрактні поняття на основі конкретних зведень. . Його збудовано за всіма законами фізики. Закони природи непорушні, що, зрештою, мене сьогодні мало цікавить.

Є непорушні закони серця. Хто порушить їх, помирає, часто непомітно для себе… Жити без батьківщини, без дружби, без любові, без великої справжньої мети — непомітна смерть.

Волошин розповів про себе, про своє відкриття, про його безславну, злочинну долю.

— Я, рядовий інженер, був мертвим серед мертвих у цьому місті. І сьогодні я кажу вам голосом мого електронного всевишнього… Живіть! Любіть, вірте, боріться за щастя. Розум людський не буде скований вічно, він знищить кайдани, він знає, що буде, і сам творить майбутнє.

Може і я ще оживу.

Краб поспішав прямо туди, куди йому хотілося. Намистинки-очі, могутні клешні і шерехате пласке тільце — все було повернуте трохи вбік, але праві лапки рухалися розмашистіше, ніж ліві, і краб робив звичайну поправку на знос. Інакше він, мабуть, кружляв би по дну — пустельному, в хвилястих, наче зцементованих складках піску.

Довкола коливалася зеленкувата напівімла, час од часу спалахуючи іскорками риб’ячих зграйок. Сонячний промінь падав на дно, а краба владно кликали тіняві липучі зарості, де можна було чудово пополювати.

Проминувши м’який пагорок, він скотився вниз до горбочка, такого ж голого, як усе дно, обігнув морську зірку, що, ледь ворушачись, валялася біля підніжжя горба, і почав уперто видиратися нагору, поки не опинився на краю великої чорної діри. Звідти долинав запаморочливий поклик їжі і затінку. Коли краб перехилився через край, піщинки осипалися під лапками, і вслід за ними він плавно провалився вниз, сяйнувши на прощання сонцю білим опуклим черевцем.

Райдужна рибка, що дрімала неподалік, відчувши збурення води, круто шугнула вгору. Обернувшись, вона побачила тільки дірку, яка могла б здатися ідеальним кругом, сковородою, загубленим чорним ґудзиком…

Це злякало рибку: відомо, що тварини не люблять голих абстракцій. Рішуче працюючи хвостом, вона попливла на поверхню океану.

Тут щедре сонце розкидало по лискучій голубій гладіні тисячі іскор: стояв повний штиль. Збитим рожевим шумовинням біля самого обрію згромадилися хмари, відтіняючи красу та велич чистого неба. І як деталь, котру чутливий художник може й відкинув би, щоб уникнути фальшивої красивості, серед океану стояв білий елегантний корабель. Люди у білому одязі, розшитому золотом, засмаглі і спокійні, нудьгували на містку. На дрібній сітці огородження красувалось аж надто багато глянсових рятівних бубликів.