Лев Теплов - Химерні пригоди

До кімнати ввійшов начальник відділу Захар Борисович з показним молодиком у рябенькому костюмі, голосно привітався і додав:

— Дозвольте познайомити. Наш новий співробітник, Іван Іванович. — Сказавши це, Захар Борисович попрямував до свого стола. Інженери повилазили з-за креслярських дощок. Біля дверей, дивлячись прямо перед собою і приємно всміхаючись, стояв стандартний манекен.

— Здрастуйте, — сказав він досить звичайним голосом. Усі мовчали. Тоді манекен підійшов до дошки, де раніше працювала реготуха Зиміна, розвернувся як солдат і завмер.

— Звичайнісінький робот-що ж тут особливого? — обізвався нарешті молодий інженер. — Креслярський автомат. Яке нам діло до його зовнішності? Буде треба — ящик поставимо, а знадобиться — манекен. Звикнемо і перестанемо помічати.

Завдання було дуже відповідальне і спішне. План тріщав. І тому через півгодини у відділі встановилася звичайна робоча обстановка. Захар Борисович розвісив перед очима робота на «пульмані» полотно генерального ескізу і щось прошепотів йому в тверде рожеве вухо.

Інженери відділу знали чимало різної заумної автоматики. На поверх нижче стояла електронна машина «Вихор», яка розв’язувала надзвичайно складні задачі з аеродинаміки, а під час обідньої перерви грала з лаборантами в доміно. Тож подумаєш — програмна лялька! Захар Борисович мав рацію: гляне хто ненароком на дошку Зиміної — стоїть людина, креслить, як усі, тільки чорних рукавичок не скидає.

Досвідченим поглядом конструктора Наум визначив, що робот вертить головою у двох площинах: мабуть, у голові встановлено два пости телепередачі, мікрофони і динамік. Працює він переважно правицею, ходить, не міняючи швидкості, в поясі не згинається. В його корпусі могли поміститися тільки найпростіший програмний вузол і акумулятори, яких вистачало годин на десять. Тож ні на що серйозне Іван Іванович, за загальною думкою, не годився.

— Може, це для кіно? — висловив хтось думку.

— Яке там кіно. Просто хтось розважається, кібернетики начитався…

Але креслення, яке зробив Іван Іванович, було розумне. Відчувалося, що це не просте копіювання, а нормальна робота інженера середньої кваліфікації.

Під час перерви в курилці, де в сизих клубах диму, що розповзався по кахлях, нерідко народжуються непогані інженерні рішення, спільними зусиллями було викрито і таємницю робота. Хтось пригадав, що недавно, під час випробного польоту, розбився молодий, але вже всесвітньовідомий авіатор Антощенко. Володимир, приятелька якого працювала в іншому відділі, прошепотів, що у «тих» після розгромного наказу про аварії почали робити «альдертонів» — людиноподібних ляльок, якими керують по радіо. Їх посилатимуть у перші, найризикованіші польоти. І ясна річ — коли один із геніальних інститутських диваків придумав обчислювально-деталюючу схему, її ввіткнули у запасний або відбракований «альдертон», щоб не робити новий маніпулятор і транспортер. Так інженери витлумачили подробиці ранкової історії — не ноги, а транспортер, не руки, а маніпулятор…

Були і незадоволені.

— Це неможливо, треба йти в профспілку. А може, він сам — член профспілки? Чорти його батька знають що, — галасував Семенко.

— Та постривай ти, — обірвав Наум. — Я дивився його аркуш. Працює чисто. Криві бере без лекала. Талант є.

— Що ти плещеш, Науме, сам подумай: машина і — талант?! — обурювався Семенко.

Хтось штовхнув його в бік. В кутку курилки стовбичив робот. Тепер, далебі, сприйняли б як належне, коли б він вийняв з кишені пачку «Беломора», вставив у рота цигарку й задимив. Але він просто стояв, притулившись до стіни. Чи він чув, про що мовилось, чи бачив — невідомо. Семенко сплюнув і пішов.

Наш Семенко мав усі підстави не любити робота. Сам він працівник був такий собі і більшу частину робочого дня присвячував складанню незграбних віршів на честь красуні, старшого інженера Ані Тулунової. Частенько, розгублено озираючись у пошуках повнозвучної рими, він зустрічав холодний погляд Івана Івановича; сполохана рима вислизала, і Семенко хапався за логарифмічну лінійку та олівець. Адже хтозна, що розуміє цей бісів робот і які в нього відношення з дирекцією!

Семенко простежив, що робот з території інституту нікуди не йде, після дзвінка прямує в акумуляторну автобази і до ранку сідає на підзарядку. До кабінету генерального конструктора не заходив ні разу. Зате Захар Борисович принаймні двічі на день гукав:

— Іване Івановичу, можна вас на хвилинку?