Лев Теплов - Химерні пригоди

Під монотонний шум осіннього дощу Автоном Петрович звично підкручував гвинт дзеркального диференціатора. Перелом між ділянкою кривої лінії на плівці і її відображенням у дзеркалі зник. Якщо і зараз значення на таблиці зійдеться із виміряним по осцилограмі, — новий електронний регулятор можна ввімкнути, а пса вимкнути.

0,27456… А в таблиці? 0,27455. Зійшлося!

— Перемикайте канали на автоматику! — крикнув він лаборантам і припав до зеленуватого вічка осцилографа.

— Єсть!

Смикнулася, збившись із такту, швидка світна павутинка — й одразу ж повернулася на своє місце. Завод працював.

Як був, без капелюха, Автоном Петрович попрямував на собачу ферму, не обходячи пузиристих калюж.

Вимкнутий пес перебував у черговому приступі безпричинної люті. Він крутився і ліниво завивав. Три ветеринари метушилися біля нього. Один тицяв бром, другий шматок яловичини в сухарях, третій перешіптувався з радіоінженером: крутячись, Султан міг пошкодити передавач.

— Готово! — гукнув Автоном Петрович.

Одразу всі четверо втратили інтерес до витівок собаки.

Пес відчув щось неладне. Він ліг на пузо, витягнув лапи, підняв жирну морду. Коли Автоном Петрович поворухнувся, пес одскочив, вишкіривши ікла, його тьмяні жовті очі спалахнули і погасли, він перевальцем поплівся до дверей, щохвилини озираючись.

І тут нерви Автонома Петровича не витримали.

— Женіть, женіть! — захлинаючись, крикнув він. — Геть його, геть! На дощ мерзотника, зараз же.

Коротке скавуління за дверима підтвердило, що слова Автонома Петровича чули.

Дивлячись, як Марія квапливо збирає собі на обід, мати спитала:

— Як Лиска?

— Нічого не їсть. Ветеринар був уранці, та що він може зробити?

— В кіно сьогодні веселу картину привезли, кажуть, комедію, — поглядаючи кудись убік, промовила мати.

— Чого ти мені душу ятриш? — раптом закричала Марія. — Сама бога забула, совість втратила і мене переманюєш? Ось постривай: настане твій час, схаменешся, та пізно буде!

— Ну, ну, не буду, — забурмотіла мати. — Сиди вдома, і тут роботи вистачить. Лавка провалюється, полагодить треба. І в’юшку не завадило б поправити в печі. Ех, немає у нас мужика, немає хазяїна…

— Годі вже, — обірвала Марія, — знову завела своєї.

— Он Сашко-секретар приїжджого веде. Видний із себе дідок. Невже до нас? — Мати виглянула у вікно, кинула товкача, яким товкла картоплю, витерла руку об ганчірку. — Ночувати, чи що?

— Бабо Ганю, — долинув тихий оклик знадвору, — Марія вдома?

— Щойно прийшла з ферми, он сидить, обідати збирається.

У низенькі двері ввійшов секретар сільради Сашко Петухов і ввів за лікоть сивого високого чоловіка в синіх окулярах. Незнайомий, тримав у одній руці портфель, у другій — чорну в сріблі палицю.

— Дозвольте? Ось товариш професор Сомов із Москви, Марію Лепехіну запитує.

— Я Лепехіна Марія, — жінка встала з-за стола.

— Сидіть, сидіть, — промовив старий, швидко обернувшись до Марії. — Я — Сомов, активіст ВТС. Одразу прошу пробачення за серію дивовижних питань. Скажіть, будь ласка, чи ви не пригадуєте, як невдовзі після війни тут, недалеко біля річки Ядрівки, розташувався табір радистів?

— Ну, був… — неохоче протягнула хазяйка. В чіпкій пам’яті мов живі постали білі палатки над урвищем, звідки вдень линув безугавний писк морзянки, а вечорами грала музика. Хлопчаків звідти проганяли. А вона, Марія, незграбне дівчисько, припала до вподоби кухарці, допомагала їй, була як своя.

— Та ми ж не всі міські установи знаємо, — зніяковіла жінка. — Ось ви кажете ВТС, а що воно таке? Не доводилося бувати…

— Це — товариство сліпих, — обізвався Сашко. — Всеросійське товариство сліпих, скорочено ВТС.

«Тож-то окуляри у нього темні, а я думала, за сучасною модою носить…» Марія сіла. Звичайна напруженість, що охоплювала її під час зустрічі з незнайомими людьми, стала спадати.

— А що треба? — звертаючись більше до Сашка, спитала вона.

— Ви знали там у таборі, Славика Шумського, москвича?

Авжеж, Марія чудово пам’ятала цього хлопця. Білявий, червонощокий тишко в окулярах. Бувало, обвішається коробками, встромить у землю сталеву антену і ходить бережком, а дівчата сидять у палатці біля голубого тріпотливого екрана і дивляться, як пропливають знайомі деревця, містки, жінки з білизною.

— Тепер, дорогі телеглядачі, я покажу вам таємничий безлюдний острів, що зветься Мухояром… — лунає дзвінкий Славиків голос.