Лев Теплов - Химерні пригоди

— Це виключено, — відповів Автоном Петрович, втупившись у підлогу. — Завод уже працює і не може спинитися. Він може тільки злетіти в повітря.

— Таке життя і його вимоги, — меланхолійно зауважив лікар. — Вашому регуляторові потрібні прогулянки. Ви могли б носити за ним кабель.

— Я ладен носити за ним усе що завгодно, — мирно відповів Автоном Петрович. — Я ладен навіть вити разом з ним на місяць, якщо це полегшить самопочуття Султана. Але ви ручаєтесь, що пес не побіжить довкола стовпа? Не поженеться за котом, не впаде в яму і не обірве хоча б одного з п’ятнадцяти проводів? Тоді від заводу лишиться тільки котлован із сміттям. Де гарантії?

У лікаря гарантій не було. Він промовчав.

— Зніміть пса і ведіть у операційну, — порадив Автоном Петрович. — Через годину, коли заспокоїться, ушийте йому під шкіру оцю штучку. Тут із мікромодулів мої хлопчики змонтували радіопередавач і приймач на п’ятнадцять каналів. Батареї будуть назовні. Хай Султан бігає і дякує своїй собачій долі. Кабелю не буде.

До чого ж наївний був Султан, вважаючи обстановку академічної псарні ідеалом собачого існування!

Тепер його вивільнили від усіляких обов’язкових занять. Лише раз на тиждень над ним кілька хвилин обережно чаклували довірені інженери — міняли батареї.

Султанові одвели особнячок, де жили ще чотири різномасні сусідки. Їх доглядали псарі з ветеринарною освітою. Для прогулянок псові було надано частину парку, обнесену височенним парканом з колючим дротом угорі. А харчі! Годували Султана так — навіть гончаки французьких королів позаздрили б.

У Султана була одна слабість: за ласий шматок він міг зовсім забути ті рештки почуття обов’язку, якими наділило його покоління предків — вірних, самовідданих собак. За шмат ковбаси пес не раз продавав випадкових господарів, за що його нещадно били і виганяли. А взагалі в ковбасі, коли принюхатись, є щось неприємно різке, і тепер Султан дивився б на неї байдужісінько, майже як на скоринку, що завалялася десь у пилюці.

А головне — ніяких тобі обмежень! Одного разу, пустуючи, він розірвав штанину служителя і, підібгавши хвоста, чекав, що його відлупцюють. Але служителя з ганьбою звільнили, а пса напоїли слабеньким розчином брому.

Поступово Султан погладшав, зробився нахабний і сварливий. Улюблена його розвага полягала в тому, щоб непомітно підкрастися до служителя і, вдавши, ніби той ненароком попався на дорозі, вдарити плечем, а потім куснути. Коли один молодий псар почав ходити в брезентових штанах, заправлених у високі кирзові чоботи, ображений Султан забився в куток, ліг на пінопластову підстилку і гарчав доти, поки переляканого хлопця не вивели. І хоч потім той з’явився у м’яких піжамних штанах, Султан домігся, щоб він не приходив зовсім.

Темною ніччю в парку пролунали постріли. Вранці казали, що хтось пробував перелізти через паркан і вбити собаку, щоб вивести з ладу завод.

На другий день, у супроводі шанобливого натовпу інженерів та ветеринарів, прибули обидва начальники. Макар Іванович рішуче попрямував до пінопластової підстилки, на якій ніжився Султан, і схопив його за нашийник.

Пес аж затрясся від люті. Щойно у нього в голові почали складатися невиразні, але дуже приємні плани, як змарнувати час до обіду, аж тут його — розумієте, його, самого Султана, — хапають за нашийник!

Він вишкірився, певний, що Макар Іванович гірко розкається в своєму невігластві. А що міцна рука не розтискалася, пес повернувся і цапнув чоловіка за литку.

Макар Іванович відпустив нашийник і повільно випростався. Султан одвернувся до стіни, не бажаючи приймати від грубіяна ніяких вибачень.

Присутні зрозуміли, що зараз може статися непоправне. Макар Іванович зблід, губи скривилися, і, дивлячись поверх пса, він підняв ногу… Удар був би страшний. Але Автоном Петрович кинувся, наче впав, штовхнув Макара Івановича у груди і той одлетів у куток.

— Ти з глузду з’їхав! — крикнув Автоном Петрович.

Запала тяжка мовчанка. У Макара Івановича з носа текла кров.

Автоном Петрович присів навпочіпки:

— Ти що, Макароньку, забився? Не боляче?

— К чорту! — чітко і твердо вимовив Макар Іванович. — Заяву у відділ кадрів… Іду сьогодні ж.

Автоном Петрович випростався.

— Іди. Бачиш — гордість у нього заговорила! Шляхтич клятий. Справу, завод кидаєш, дезертир. Задрав носа… Думаєш, мені легко возитися з цією поганню?

Макар Іванович ще трохи постояв і попрямував до дверей. За ним навшпиньках по одному виходили інженери та ветеринари. Тільки Автоном Петрович, насупившись, повернувся до Султана і ніжно погладив пса тонкою тремтячою рукою.