Володимир Владко - Дванадцять оповідань

Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.

Я збільшив швидкість і понісся до порту Стенлей. Пустинна рівнина по-давньому пропливала під ракетопланом.

А як їх не буде і там? Якщо вони примушені були пересунутися ще кудись?

Але ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, — я помітив великий чорний стовп диму.

Сигнал!

Через кілька хвилин я плавко спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в гумовому пальті. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долітали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима апарата. Нарешті я відчинив двері.

— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос.

І, не дожидаючи підтвердження, Жанна Пелюзьє продовжувала:

— Ну, звичайно, це ви. Хто ж ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавальник, ми не могли подавати вам сигналів радіом. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.

— Де ж усі інші? — спитав я.

— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію, але це не страшно, він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходім, ходім до будинку.

На порозі нас зустрів молодий хлопець з енергійним, різко окресленим обличчям. Це був Стенуа. Він міцно стиснув мою руку і сказав:

— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити далі.

Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:

— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.

— Вам уже говорили про нашого хворого? Його не можна ніяк ворушити, поки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.

— Значить…

— Не раніше, як завтра вранці. А може, — голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може нам доведеться лишити тут його тіло…

Мене зовсім не лякала думка, що нам треба тут затриматись до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалося більш як доба. За цей час я міг би двічі пролетіти звідси до озера Мічіган. Але — хто знає, які несподіванки можуть трапитися за цей час?

— Все ж краще було б вилетіти якнайскоріше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже рішучі інструкції. Зараз я переговорю з Комітетом рятування Землі.

Жанна Пелюзьє пішла за мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на Фалкленді щось із два місяці і закінчила свою працю тільки два дні тому. Професор Пелюзьє безбоязно чекав на наступні події. Він турбується тільки тим, щоб довезти в безпечне місто зібрані матеріали.

Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.

«Прибув на Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ранку 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжкохворий».

«Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той же. До екватора можете сподіватися на допомогу тільки в Буенос-Айресі».

Перепросивши професора, я ліг спати: пілотові ракетоплана треба бути дужим і завжди добре почувати себе. Вилетіти ми вирішили вдосвіта.

Але не судилося мені спати спокійно. Біля дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:

— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.

… Багряне сонце тільки-но показало край свого диску з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту — і понісся на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.

І зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка показника швидкості ринулася ліворуч і замість нормальної тисячі кілометрів показала лише двісті. Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:

— Що трапилось?

Під нами клекотіли морські хвилі, спускатися було неможливо. А ракетний апарат безперечно давав перебої. Я пустив у хід гелікоптерні гвинти. Ракетоплан повис у повітрі, помалу посуваючись уперед.