Володимир Владко - Дванадцять оповідань

Єдине, що я міг ще зробити за допомогою гелікоптера, — це м’яко спустити ракетоплан на густу траву пампасів, за півсотні кілометрів від берега океану. Тоді я зупинив гелікоптер. Проте, через хвилину-дві він зупинився б і сам, вичерпавши запаси енергії акумуляторів.

Якийсь час ми мовчали. Перший опам’ятався професор Пелюзьє. Він, мов заспокоюючи, запропонував:

— Що ж, давайте обслідуємо і вияснимо становище. Передусім — що трапилось з вашим ракетним апаратом, товаришу Троянов?

Як автомат, я відчинив двері кабіни і вийшов з неї. За мною слідом вийшли Жанна і Стенуа.

Металічне покриття хвостової частини ракетоплана було пробите зверху вниз, наче в нього влучив невеличкий снаряд. Отвір із загнутими всередину краями показував напрямок удару. Пробоїна йшла всередину до циліндрів, де зберігалася атомічна енергія. Одна стінка головного циліндра була також пробита, друга була ціла, але сплющена.

З допомогою лаборанта Стенуа я відкрив пробитий циліндр, — і знайшов у ньому неправильної форми зливок якогось невідомого мені металу. Цей зливок, очевидно вдарив із страшною силою в ракетоплан, пробив його покриття і головний циліндр.

Але звідки взявся цей зливок? Хто стріляв у нас?

Жанна Пелюзьє тримала в руках чудний зливок, коли ззаду підійшов старий професор. Він глянув на зливок і здивовано спитав:

— Звідки ви взяли цей метеорит? Я знайшов на Фалкленді кілька подібних до цього, але жоден з них не був такий великий. Адже це — перші посланці Комети, що несуться прямо поперед неї і бомбардують Землю.

Так знайдено пояснення того, що трапилося з нами. Метеорит, що прилетів на Землю з космічних просторів, відірвавшись від Комети, пробив циліндр ракетоплана — і позбавив нас можливості повернутися на північ.

Стенуа перший урвав мовчанку:

— Очевидно, летіти далі на ракетоплані ми не можемо. Так, товаришу Троянов?

Я мовчки хитнув головою.

— Тоді треба дати про себе знати на північ радіом. Комітет вишле когось забрати нас. Правда, часу в обріз. Але іншого виходу немає.

— Ви можете зв’язатись з Комітетом радіом, товаришу Троянов? — запитала Жанна.

— Я зараз же це зроблю, — відповів я.

Повернувшись до кабіни ракетоплана, я включив передавальник. Але — замість того, щоб сяяти яскравим світлом, електронні лампи ледве блимали. Я з люттю вдарив себе по лобі: адже передавальник брав струм від тих самих акумуляторів, що перед тим живили гелікоптерний механізм. За час нашого безнадійного літання на гелікоптерних гвинтах акумулятори витратили свою енергію майже цілком. Струму вистачило тепер тільки на живлення маленьких і слабеньких ламп приймача, але він не міг і наполовину розхитати потужний генератор передавальника… Чому я раніше не подумав про це? Чому я не дав радіограми в той момент, коли зіпсувався ракетний апарат?..

Тихий дзвоник приймача притяг мою увагу, і я машинально включив репродуктор. Схвильований голос уперто повторював:

— Пілоте Троянов! Пілоте Троянов! Де ви? Пілоте Троянов, де ви?..

Комітет рятування Землі шукав мене, а я був безсилий відповісти йому і навіть попросити допомоги. А репродуктор продовжував викликати:

— Пілоте Троянов, відповідайте! Де ви?..

— Чому ж ви мовчите, товаришу Троянов? — почув я голос Жанни. — Адже вони чекають на відповідь. Скажіть, де ми, що з нами.

Жанна нечутно увійшла до кабіни і зупинилась позад мене. Я повернувся повагом до неї і відповів, ледве знаходячи слова:

— Передавальник не працює. Немає струму.

Жанна мовчки дивилася на мене, коли я через силу додав:

— У нас немає змоги врятуватися…

Мені соромно признатися в цьому, але факт лишається фактом. Я, пілот Троянов, про сміливість якого багато хто знає, розгубився і втратив здатність володіти собою. Жінка, Жанна Пелюзьє в цей момент показала себе твердішою за мене. Вона поклала руку мені на плече і сказала:

— Не вдаваймося в розпуку. Може, ще пощастить чимсь допомогти справі.

Я ледве-ледве пригадую те, що було потім. Ми сиділи на буйній траві аргентинських пампасів, коло ракетоплана. Лаборант Стенуа нервово палив одну цигарку по одній. Жанна безперестанно зривала тонкі й високі стеблинки трави, м’яла їх і відкидала. Пам’ятаю, старий професор повагом сказав:

— Я гадаю, що землетрус нам не загрожує нічим. Згубніший може бути для нас потоп, що трапиться тут після того, як величезні хвилі ринуть на сушу. Ми на східному березі Аргентини. За всіма ознаками ці три велетенські хвилі прокотяться суходолом на сотні кілометрів…