Володимир Владко - Дванадцять оповідань

Ще кілька виблисків — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Тишу порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував запитливі погляди моїх пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:

— Щось поламалося в ракетному апараті. Зараз я виясню. Не хвилюйтесь, все буде гаразд.

Так я сказав — але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало ніякого полому. Не бувало ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі силкування були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі працювали справно. Якби я не знав, вилітаючи з Фалкленда, що на С-218 лишався запас атомічної енергії не менше як на 30.000 кілометрів, — я сказав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…

Я згадав зразу про долю мого товариша, пілота Грюнштейна, — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. У Грюнштейна трапилась випадкова сутичка з великим птахом, південноамериканським кондором. Важке тіло птаха, на яке Грюнштейн налетів на швидкості близько 1000 кілометрів на годину, розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем впав униз, в океан. Так загинув мій товариш…

Я кинувся до хвостової частини ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті показника місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись нижче за 0.

— Нема енергії, — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

— Що ж трапилося, товаришу Троянов? — почув я схвильований голос Жанни.

— Трапилось щось незрозуміле. Ми лишились без енергії. В циліндрах немає нічого. Показник місткості показує нуль.

— Але чому?

— Поки що я не знаю. Це зовсім не ясно. Вся енергія кудись щезла. Резервуари порожні. Але, на щастя, в мене майже не працювали акумулятори, що рухають гелікоптерний механізм. Ми підемо далі на гелікоптерних гвинтах. До Буенос-Айреса вже недалеко, ми доберемося до нього. А там можна відновити запаси енергії. Я певен, що все обійдеться добре. Гелікоптери дотягнуть нас до Буенос-Айреса. Вперед, вперед! Вибухи почнуться тільки вночі, а тепер лише восьма година ранку.

— Так, вперед! — бадьоро підхопила Жанна.

Повернувшись до кабіни, я надав вертикальній осі гелікоптера найбільшого нахилу уперед.

Ракетоплан, залишаючись на тій самій висоті, повільно пішов на північ, куди тяг його гелікоптерний пропелер. Але ця швидкість була дуже незначна; крім того, ракетоплан гойдало і збивало вбік супротивним вітром.

— Вітер не пустить нас уперед, товаришу Троянов, — спокійно зауважив професор Пелюзьє. — Цей вітер надто міцний.

Я уперто похитав головою. Я знав, що вітер не захоплює дуже високих шарів атмосфери. Якщо буря дуже сильна над поверхнею суші або моря, — можна уникнути її, піднявшись угору, де сила вітру не така значна.

— Пошукаємо спокійних шарів повітря, професоре, — відповів я. — Ще коли я вчився літати на аероплані з пропелером, мене вчини лавірувати в повітрі на різній висоті, відшукуючи попутний вітер. Хто знає, може ми знайдемо його і тут, у цих широтах.

Покірний моїй руці ракетоплан (чи не вірніше було б назвати його тепер гелікоптеропланом?) піднімався у вищі шари атмосфери. Правда, я досягав цього лише остаточним зменшенням і без того незначної швидкості, з якою ми йшли на північ. Але — я розраховував надолужити швидкість угорі. Як я помилявся!

Вітер справді перемінився, коли ракетоплан був на висоті трьох кілометрів. Але він не був погожий, він різко задував із сходу на захід. Я силкувався піднятися вище, — але тоді ракетоплан зовсім втрачав рух уперед, його зносило вбік, як аеростат.

Ми повагом пройшли над півостровом Вальдес, ще повільніше пролетіли над двома ріками Аргентини, — Ріо-Негро і Ріо-Колорадо.

«Хоч би що дістатися до Буенос-Айреса. Там можна все виправити, можна нарешті пересісти на інший ракетоплан», — думав я.

Але вітер і лавірування в повітрі переплутали карти в моїх руках. З жахом я помітив, що запаси енергії акумуляторів вичерпуються щохвилини, мені ледве вистачить струму для безпечної м’якої посадки. Це трапилось саме тоді, коли я побачив під собою химерні закрути берегової лінії бухти Бланка. Я пішов на посадку.

Пасажири мовчали. Звичайно, вони розуміли всю трагічність нашого становища. Адже лічильник показував, що ми пройшли від Фалкленда всього 1400 кілометрів — замість 12.000, які нам треба було пролетіти, щоб потрапити у безпечні райони земної кулі.