Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 1

– Кричи! Ніхто не порятує! —
Мене під’юджував король, —
Всі цноти я твої сплюндрую,
утішишся, лише дозволь…
Він ґвалтував, гарчав, щасливий,
мов кінь надміру норовливий,
до лона руку мя запхав.
А я ся попід ним кидала,
нечувано розкошувала…
Отак він другу цноту взяв.

А третю цноту іншим разом
узяв вигадник до забав.
На мене верхи всівся плазом,
між перса прутня мі поклав
і шоргав. Запахом п’янило.
Руками прутень обхопила,
немов сопілку оплела
і нігтиками фалювала,
стискала, плід отой лизала,
до розпашілих вуст взяла.

Він бився мя у піднебіння,
здригавсь, бубнявів на вустах, —
яке блаженство, вознесіння, —
він в мене в роті виростав.
На язика робив наскоки,
крутивсь, метався на всі боки,
немов татарин воював.
Я пестила його сідниці,
султан згори волів дивиться
і глибше прутня заганяв.

Я ластила його і ссала,
нас ніби янголи несли.
Я ледве дихання тримала…
Аж між вустами теплий плин.
Не стрималася, щоб вернути
йому те на живіт, на прутень…
Зганьбилась пану на злобу!..
В сльозах пробачення просила…
Дверима гахнув що є сили
і від тих пір мене забув.

Лиш сербіянка закінчила,
одна з білявок враз по тім
привести євнухів веліла
для утішання спраглих дів.
Гладенькі, ситі, безволосі, —
напевно, знали, як велося, —
шальвари вниз спустили юж
і дівам прутні показали,
лиш прутні, бо калитки втяли,
а без калитки – то не муж.

Жінки шальвари поскидали,
руками ластилися скрізь,
а євнухи їм цілували
все тіло до соромних місць.
Мені кивали, та даремно.
То не природно, неприємно,
ті прутні не підніме й сталь.
Для мене євнухи – каліки,
лиш тінь, подоба чоловіка,
у мі до них відраза й жаль.

Жінки юж до розкішниць клали
шербет і підливали мед.
Їх вправні євнухи лизали,
бо все те знали наперед.
Жінки звивалися, казились…
Підпила Гальшка веселилась:
– В цих прутні, най їх біс бере,
а в інших хлопів інша мірка —
немає й прутнів, тільки дірка
і рурка в чалмі для потреб.

Я не казала їм огуду,
леч підвелася і пішла.
Ніколи з євнухом не буду,
щоб мені доля не сплела.
Ще потім я таке дізналась —
жінки без євнухів вправлялись,
собі такий робили чин —
служницям в пояс гриб в’язали,
і ті їх в русі вдовольняли,
а гриб той із країни Чін.

Якось увечері незвана
(всоталася легка, мов тінь)
до мене сербіянка Дана…
– Не знудилась на самоті? —
Спитала ніби для годиться. —
Мені, як і тобі, не спиться…
Із гордощів не проженеш?
Же ся намірила лягати? —
Взялась одежу розпинати.
– Чи ти стидаєшся мене?

– Ні… Що ти… – Опір не чинила.
Що далі й буде поміж нас?…
Вона мі перса оголила,
прицмокнула: «Прийшов наш час!
Чуднійших кшталтів пошукати…»
Я їй далась шальвари зняти.
– Ляж на постіль, – сказала мі.
По тому сербіянка сміло
явила ніжне біле тіло,
хто б те побачив – онімів.

Мов мармурова римська краля,
з одежі вийшла, підійшла.
Богиня красна, німфа, ляля…
Лягла до мене, обняла.
Від поцілунків я горіла,
вона ж усім тремтіла тілом,
вуста вогнем пекли вуста.
Мя так жінки не цілували,
хіть розбирала, роздирала,
язик у роті лоскотав.

Без чоловіка жінці скрушно
(Давно з султаном не була).
Я не лежала безпорушно,
я теж до пестощів вдалась.
Великі груди сербіянки
були для мене, мов приманка,
йшлось до сильніших починань.
На персах пуп’янки стверділи,
я прагнула її, хотіла…
Це найдивніше із бажань.

Долоні ластили все тіло,
пощипували мій живіт…
– Ти ще невинна, – шепотіла, —
тобі всього пізнати слід.
Ти і приємна, і привітна,
волосся в тебе оксамитне
там, де кохання таїна…
А пальці терли, напирали,
щораз все більше розкривали…
– Святиня Венус ще тісна…

Я виструнчила-м ся ґвалтовно,
мя обіймав гарячий жар,
тремтяча, збуджена, безмовна,
коханням втішена душа…
Заслони рук відсторонила,
яскиню всю мою відкрила,
розвівши стегна на розмах…
– Яка троянда! Скарб розкішний!
Не цілувати її грішно… —
Й вустами впилась мені в пах.

Язик ся рухав неймовірно…
Мою долоню притягла
собі до піхви… Я покірно
під її владою була.
Моя принада пружна й стисла,
її – широка і обвисла,
із патокою через край…
Мені на палець настромилась,
я піддалась, не боронилась —
то був її утішний рай.