Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 1

Знов у хмарини вбрався Божий трон,
Став на крило небесний легіон,
Чарівна арфа шле привітні звуки…
Вуста відкривши і схрестивши руки,
Марія вся у неба на виду.
Але куди схвильовано ведуть
Її уважні полохливі очі?
Хто в натовпі придворних молодих
Із неї не зведе очей своїх?
Шолом із пір’ям, одяг парубочий
І кучерів закрути золотих,
Високий стан і погляд соромливий —
Все до вподоби діві незрадливій.
До серця їй володар білих крил!
Пишайся тим, архангел Гавриїл!
Пропало все. Попри дитячі піні,
На полотні отак зникають тіні,
Народжені в чарівнім ліхтарі.

Прокинулась красуня на зорі
І ніжилась на ложі в млосній ліні.
Та дивний сон, та милий Гавриїл
Немовби її зіллям опоїв.
Царя небес вона в полон хотіла,
Приємні їй були його слова,
І перед ним вона благоговіла, —
Та Гавриїл милішим був – овва…
Так інколи дружину генерала
Приваблює козирний ад’ютант.
Що нам чинить? так доля наказала, —
З цим згодні і невіглас, і педант.

Химер любові нам не обійти
(Не мислю нині іншої розмови).
Під поглядом вогненним гоноровим
Нуртує кров, колишуться світи,
Коли нудьга бажань непоборимих
З’їдає нас і душу тяготить,
Нас переслідує усюди і томить
Предмет один страждань і дум незримих, —
Ну, правда ж? в колі друзів молодих
Повірника знаходимо для тайни.
О пристрасті! Говоримо про них
У захваті юнацькому, звичайно.
Коли ж ми раптом упіймали мить,
Крилату мить довірливої згоди,
До радощів на ложі насолоди
Красу вдалося вміло прихилить,
Коли любовні відійшли страждання
І нам бажати вже нема чого —
Щоб оживити пам’ять про кохання
З повірником пліткуємо – агов!

Її пізнав ти, Боже, хвилювання,
І ти пашів, Всевишній, як і ми.
Творити ти закинув намагання,
В мольбах небесних загубив старання, —
Складав палкі закоханій псалми,
Співав з небес: «Люблю, люблю Марію,
В журбі своє безсмертя волочу…
Де крила? До Марії полечу,
На її грудях я спочить волію!..»
Ще щось подібне у пориві плів —
Всевишній полюбляв барвистість слів…
Улюбленця покликав, Гавриїла,
Про почуття у прозі розказав.
Розмови їхні церква утаїла,
Євангеліст тут, певно, маху дав!
Та збереглися письмена вірменські,
Що Цар небес хвалу йому віддав,
В Меркурії архангела обрав,
Позначивши у ньому ум вселенський, —
І до Марії ввечері послав.
Архангелу такі наряди прісні,
Бо вигода дорівнює нулю.
Писульки переносити і вісті
Хоч вигідно, але ж він самолюб.
І слави син, не кажучи жалю,
Вступив у роль – послужливий догідник
Царю небес… а по земному звідник.

Та не дрімає ворог, сатана!
Почув він раз, блукаючи у світі,
Що Бог єврейку має на приміті —
Красуню юну, а між тим вона
Відвести має люд від муки пекла.
У підступах лукавий добре петрав —
Клопоче він. Всевишній попри те
На небесах долав нудьги нападки,
Про світ забув, навколишнє – пусте,
Ну хто порушить складені порядки?

А що ж Марія? Нині де вона,
Печальна юна Йосипа дружина?
В саду своєму, жальних дум мана,
Сліз і журби дівочої причина,
Розрада тільки у чарівних снах.
З душі не відлітає образ милий,
До Гавриїла рветься серце й тіло.
У прохолоді біля джерела
Красуня в коси думи заплела;
Не милі діві пахощі духмяні,
Не веселить прозорих вод дзюрчання…
Змія прекрасна раптом приповзла.
Поблискуючи шкірою своєю,