Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 1

«У візантійок волооких
широкі піхви і глибокі.
Гішпанки гарні непомірно,
та пахощів на них надмірно.
Індуски, хінки і слов’янки —
це не жінки, єсте, поганки.
Брудні, паскудні, найглупіші,
найнікудишніші, найгірші.
Муринки же – ті є розкішні,
послушні, у коханні втішні.
Спокусливіші – ірадійки,
а найсердечніші – сирійки.
А бедуїнки й персіянки —
неперевершені коханки,
до того ж єсте найвірніші
і, що важливо, найплідніші.
В нубійок піхви, наче пічки,
і укшалтовані сіднички.
Турчинки мають піхву зимну,
мороз бере калитку аж,
у сварках дуже злі, нестримні
й від перших злучень входять в тяж».

– Чим провинилися слов’яни?!
Про них у книзі тільки зло!..
– Ще не звойовані Балкани
тодісьмо. Ляшок не було.
Русинок теж іще не знали.
Але тепер, щоб знати мали
із Роксолянії дівиць,
впишу: солодкі і пестливі,
в них піхви спраглі, смокотливі,
слід перед ними впасти ниць.

Розвеселити тебе хочу,
від бедуїна тут урок, —
король мі засміявся в очі, —
що жив в пустелі без жінок:
«Щоб скрасити журливу днину,
для злучення знайди тварину.
Найперша в ряді є коза.
То вигідна для злуки штучка,
задертий хвіст відслонить дучку,
щоб прутень зручно заповзав.

Доступна, бо малого зросту,
але ж рухлива, шерсть слизька.
Єдного мужа тут не доста,
тра щоб єден тримав в руках
ту бистру бестію за роги,
тим часом другий діло робить.
Гаряча піхва у кози!
Коли в ній прутень весь зникає,
то мов у полум’ї палає,
пече й калитку до сльози.

Корова в злуці геть не дика,
із нею добре гарувать.
Єдина прикрість – завелика,
слід рихтування лаштувать.
Вузенька піхва ув ослиці,
та юж на кого розізлиться,
то ратицею втулить вмить.
Ще в цьому ділі справна гуска,
у неї зручно все і вузько,
лиш треба трохи придушить…»

В цім місці наше реготання
завершило оте читання…

За кілька днів після едему
пригода трапилась сумна.
Була царицею гарему
жеж черкесійка, бо вона
султану сина народила.
На мене лютилась, шипіла —
пан ся зі мною утішав.
В саду мене відслідкувала,
юж дряпала, волосся рвала,
була би вбила без ножа.

Мі шию обіруч стискала.
Ледь вирвалась. Вона услід:
– Ти – м’яса проданий кавалок,
зрадливе стерво, сучий плід!
Тобі рівнятися зі мною?!
Сховалась я в моїм покої,
дивлюсь в люстерко… На щоці —
о жах! – подряпини криваві!
Мені тепер не до забави…
Ще й на обох руках синці!

Король ся нудив тої днини,
за мною євнуха прислав.
Я показала єму спину,
відмовилася, не пішла.
Юж пан уперто вдруге кличе.
Пішла. Уздрів моє обличчя.
– Як? Ти з подряпаним лицем?!
Так ось чому іти не хочеш!
Мені доправить перед очі
негайно Гасекі Гуррем!..

Мене побачила й відразу:
– Жалітись, бачите, прийшла!
Ти – проданий кавалок м’яса
і є, і будеш, як була!
– То я її сюди спровадив, —
король спинив, – я хочу знати,
що межи вами там зайшло?
– Зайшло? Про що мій пан питає?
Немов того ніхто не знає,
куди слов’янку повело!

Я королевича вродила,
ти тішився, пишався ним.
Слов’янка ж короля відбила,
король мене відсторонив.
Я у гаремі королівна,
та мавпа-сте мені не рівня,
ти ліпше жабу покохай!
– Щоб з іншими ти не рівнялась
і тільки першою вважалась,
до сина нині вирушай!

Відтак скінчились дикі ігри,
щоб я жорстоко не карав,
найвища будеш з-поміж інших
в Магнесії, – король сказав.
Та втямила, що зле вчинила,
забідкалась, сльозу пустила,
я була схильна до жалю.
Та юж удвох нам буде тісно,
вродити сина маю, звісно,
йому дорогу простелю.

Відтак, між королем і мною
не було більше перепон.
Я упірнула з головою
в науки. Ставила на кон
знання, не тільки куншт лобові,
купалася у віршах, в слові,
а ще у безлічі наук.
Арабську вчила і турецьку,
а ще до того трохи грецьку,
не випускала книги з рук.

Ми часто й довго говорила
на різні теми з Валіде,
вона багато пояснила.
Питаю якось: – Розум де
жіночий міститься, ти знаєш?
– А ти чому про це питаєш?
– У стегнах розум, поясни,
про це ось пише Аль-Кабірі…
– Ну, це неправда в повній мірі,
не в стегнах – в лоні, поміж них.