Олексій Кононенко - 18+ - Парафрази й переклади. Книга 1

Замолоду же мислить лоном,
повір мі, кожна, я права.
Леч як спаде жаги корона,
вступає в силу голова.
– Любов, знання і насолода,
і туга, – знати я не проти,
де у жінок вони живуть?
– В розкішниці, у серці, в оці —
у тому є найвища суть.

Знання ув оці. Бачиш оком
його й захоплюєшся ним.
До серця йде любов висока,
яку нікому не спинить.
Заволодіє серцем пристрасть,
яскрава, чиста, промениста,
й оселиться покірно там.
Коли ж розкішниця зазнає
з коханим любощів навзаєм, —
в тім насолода й гіркота.

Розкішницею, маєш знати,
в найпершу чергу добре й зле
уміє жінка розрізняти…
– Я зрозуміла це… Але…
Які жінкам до шмиги прутні?
У любощах, з усіх, що сутні,
найнайприємніші які?
– Жінки, що наче ружі гожі,
єдна із єдною не схожі.
Ну… Є високі, є низькі…

Й розкішниці є різні, діво,
так, як і пристрасть, і любов.
Яка – гаряча і пестлива,
в якій би – й шкворінь охолов.
Чоловіки є ниці й путні,
в них різна здатність, різні прутні,
любов і ненависть… Ади,
якщо у жінки близько матка,
їй треба у такім випадку
короткий прутень і твердий.

Далеко матка – прутень довгий,
твердий, до краю щоб зайшов.
Звичайно, якщо жінка добра,
тоді взаємність і любов.
Лиха натура – то злягання
ніяк не викличе кохання.
Якщо ж гаряча і палка,
потульна, щедра і пестлива —
з такою є любов щаслива,
без грубощів і нарікань.

Якщо жона низького зросту,
їй прутень значення не має,
у любощах вона не постить,
відверто, віддано кохає.
Жінки високі зимні, штучні
і норовливі, і бундючні,
вони спалахують не вмить.
Високо носяться, щоб знала,
їм прутень треба досконалий,
непросто їх задовольнить.

Моє базікання, як повінь,
а попри те, життя летить.
От і скінчилась моя сповідь,
за помилки Аллах простить.
Чи я писала чесно, гарно,
чи нерозважливо і марно,
але не чую в тім вини,
що змалювала дії й лики…
Аллах Всевишній і Великий,
найперший в тому рахівник.

Воістину єврейці молодій
Я зичив би душевного спасіння.
Прийди до мене, милий ангел мій,
Прийми благословення як прозріння.
Я у краси земної на посту!
Люб’язних вуст усмішка задовільна —
Царю небес і Господу-Христу —
І віршоспів на лірі богомільній.
Сумирних струн, можливо, врешті-решт
Її візьмуть в полон церковні співи,
І дух святий зійде на серце діви;
Думок володар і сердечних веж.

Шістнадцять літ, невинність і незнання,
Скіс чорних брів, незайманих горбків
Під полотном пружисте хвилювання,
Нога кохання, білий ряд зубів…
Навіщо ж ти, єврейко, усміхнулась,
Нащо рум’янець личко фарбував?
Ні, світку мій, ти, певно, обманулась:
Я не тебе, – Марію описав.

В полях, далеко від Єрусалима,
На відстані від юних волоцюг
(Яких чорти посадять на ланцюг),
Красуня-діва, ще ніким не зрима,
Без вигадок вела спокійний вік.
А муж її, поважний чоловік,
Плохий столя!р, сокирник посивілий,
В поселенні єдиний був до діла.
Вдень і вночі як проклятий крутивсь
То з пилкою, то з рівнем під рукою,
З сокирою, і навіть не дививсь
На ті принади, що йому дались;
І потаємний, витканий судьбою,
Ще у бутоні нерозкритий цвіт,
Що був готовий здивувати світ,
Лінивий чоловік, а чи старенький,
Своєю лійкою не орошав.
Як батько, чемно опікав єврейку,
Її, невинну, тільки годував.

Та, братіє, з небесного амвона
Всевишній Бог свій погляд притулив
До стану, до незайманого лона
Раби своєї – й у собі збудив
Завзяття; і в премудрості глибокій
Благословити взявся вертоград —
Той вертоград, забутий, одинокий, —
Нагородити щедро дивний сад.
Ніч в німоті простори обіймає;
Марія у кутку собі дрімає.
Рече Всевишній, – діві сниться сон;
Їй в небесах відкрився горизонт
У глибині, для ока неозорій;
У славі осяйній, легкій, прозорій
Тьми янголів хвилюються, киплять,
Нелічені літають серафими,
Бряжчать на звучних арфах херувими.
Архангели у німотí сидять,
Покривши мудрі голови крилáми, —
Яскравими окутаний хмаркáми,
Господній трон, без стелі і без стін,
І Світлий вмить очам явився Він…
Всі впали ниць… Стихає арфи дзвін.
Схиливши голову, Марія офірує,
Дрижить як лист і голос Бога чує:
«Краса земних люб’язних світу донь,
Ізраїлю незаймана надія!
Я від любові весь полуменію,
Чекай торкання праведних долонь:
Готуй себе до послуху віднині,
Жених несе любов своїй рабині!»