Василь Яременко - Євреї в Україні сьогодні реальність без міфів

Про євреїв небезпечно писати не тому, що хворі на сіонізм невігласи начеплять наличку ксенофоба чи юдофоба, бо в кожному українцеві в їхній хворій уяві сидить закінчений антисеміт, коли не явний, то прихований, готовий вчинити єврейський погром. Нещодавно телеглядачі мали змогу побачити, як під час дискусії на телеканалі Суркіса-Роднянського "1+1" сіоністський цербер Олександр Найман із криком "Антисемітський прихвостень!" кинувся з кулаками на іншого єврея, представника Бейтару, який у відповідь назвав Наймана "лайном" і заїхав йому "у писок". Публічно. А з чим він накинеться на гоя? Мені шкода було того єврея (вибачайте, не запам'ятав прізвища), що посмів мати свою думку, відмінну від думки коритного найманця сіонізму, і тут же перед очима мільйонів телеглядачів зазнав єврейського погрому прямо в студії єврейського телеканалу і від єврея, що в списку сіоністських вожаків в Україні претендує бути третім після Рабиновича і Кацмана.

Мою публікацію в "Сільських вістях" 15 листопада 2002 року читачі сприйняли як потрібну і своєчасну, у телефонних розмовах і листах до редакції газети вони підкреслюють, що порушена проблема давно непокоїть українську націю. "Міф про український антисемітизм" передрукували часописи "Что делать?", "Урок української", газети "Волинь", "Український Південь" (Миколаїв). Стаття взята як передмова до нового видання праці Матвія Шестопала "Євреї на Україні". Звертає увагу, що інтерес до статті не слабне, читачі самі її розповсюджують тисячами ксерокопій. Можливо, просто так збіглося, але після публікації моїх роздумів на каналі "1+1" відбулася дискусія на тему, чи справді українці "вроджені" антисеміти. Невдовзі після цього Вадим Рабинович, як легітимний лідер єврейської нацменшини і резидент міжнародного сіонізму в Україні, у темпі зорганізував Єврейську національну раду, від імені якої оголосив по телебаченню, що новостворена рада бере під свою опіку всі, а їх майже тисяча, зареєстровані в Україні єврейські організації. Тих, що відмовляться підкорятися йому і не ввійдуть під дах Єврейської національної ради, він вважає не єврейськими організаціями. От і новоявлений диктатор. Імітується порядок і організованість у єврейському громадському житті, щоб не втручались державні органи у єврейський "беспредел" і не було підстав говорити про потребу законодавчого регулювання розгулу єврейського відродження від Хабату до Бейтару — напіввійськових єврейських формувань, що діють у 20 областях України під керівництвом інструкторів із Ізраїлю.

Я порушував питання, яке відношення всі ці організації мають до відродження єврейської національної культури в Україні, але відповіді не отримав — єврейські публіцисти воліють говорити про жорстокість козаків Хмельницького, про двірників, які складали для німців списки євреїв у Києві, і поліцаїв, які начебто у вишиванках стояли, як євреї йшли до Бабиного Яру. Пишуть про що завгодно, але не відповідають на питання, чи нормально, що всі засоби масової інформації в одних єврейських руках, фінанси, провідні галузі народного господарства — в єврейських руках і т. д. Відповіді чомусь немає.

А цікавить і інше: скільки україномовних газет в Ізраїлі (а там живе майже 400 тисяч вихідців з України, це українці, що мають змішані шлюби), скільки українців у ізраїльському кнесеті, скільки українців-олігархів розкошує в Ізраїлі, чи є там бодай один український телеканал і т. д., і т. п. Така цікавість, очевидячки, є виявом антисемітизму, бо що на неї відповіси. Та й п. Азарі нещодавно відверто заявила, що ця тема "не коментується".

Вадим Рабинович "поставив до відома", що новостворена ним Єврейська національна рада воліє мати статус подібно до кримськотатарського меджлісу в Криму і домагатиметься для євреїв України національно-культурної автономії. Ось так, і не менше. Більше — скільки завгодно. Як справжній ізраїльтянин Рабинович розгортає в Україні шалену діяльність у боротьбі проти "антисемітизму": зібрав досьє на видання, що публікують викривальні матеріали антисіоністського змісту. Такі досьє вручає послам іноземних держав і можливим кандидатам у президенти України. Гроші сіоністів уже пливуть у передвиборні штаби майбутніх кандидатів у президенти України, що дає їм впевненість: хто не переможе — буде їхнім ставлеником і має відробляти вкладені гроші. Український народ не бажає мати в особі майбутнього президента ані сіоністського ставленика, ані ставленика Росії, він хоче мати свого обранця, який би не мав відпрацьовувати будь-кому, окрім свого народу. Та схоже, що в 2004 році народ знову буде одурено. Потрібна пильність, потрібна незалежна об'єктивна інформація, але хто її дасть українському народові?