Іван Головченко - Золоті ворота

— Знаєш, чого я прибрьохав сюди по таких заметах? — почав він здалеку. — Гуртожитківське товариство уповноважило мене позичити конспекти з курсу фольклору та етнографії. Екзамен не за горами, а в нашого брата лінтюха і поганеньких записів лекцій нема. От ми до тебе з поклоном: позич свої хоча б на одну ніч.

Олесеві чомусь здалося, що ніяке товариство не уповноважувало

Андрія позичати конспекти, що зовсім інші причини привели Лівинського на Солом’янку, проте виду не подав.

— Візьми он на столі. І передай хлопцям: я дарую їм свої конспекти на вічне користування.

— Ти що, вже встиг проштудіювати їх? Але ж коли? — здивувався Андрій.

— Про мене не турбуйтесь.

— Ну, для чого такі жертви? Може, гайда зараз у гуртожиток та будемо всім загалом їх зубрячити… Справді, Олесю, чому б тобі не навідати нашу скромну оселю?

Знову невизначена посмішка ковзнула по обличчю Олеся:

— Та, може, якось іншим разом…

«Зумисне ламається, — по–своєму зрозумів Олесеву відмову Андрій. — Так, вчора ми повелися з ним негарно, але ж коли люди щиро розкаюються…»

— Ну, ось що, Олесю, киньмо гратися в піжмурки і поговоримо відверто.

— А ми, по–моєму, завжди з тобою відверті.

— Не про це мова. Я хочу поговорити про вчорашнє. Мукоїд із п’яних очей такого наверз… Я прошу тебе: не сприймай все те близько до серця.

— А я і не сприймаю. Мукоїд просто сказав те, про що інші змовчували.

— Тільки, бога ради, не ставай у позу! Що тут казати, всі ми винуваті перед тобою. Оті підлі шепітки на курсі… Хтось же їх розпускає, а ми, барани, слухаємо, розвісивши вуха, замість того щоб дати по зубах всіляким шептунам. Так, винуваті, дуже ми винуваті, але ж і ти… Скажи чесно: ти хіба в усьому правий? Чому сторонишся нас? Чому робиш із себе загадку?

Справді, для однокурсників Олесь завжди був загадкою. Він акуратно відвідував лекції, мав зразкові конспекти не лише з програмних дисциплін, ні для кого не був рівнею в знаннях, хоча й не виставляв це напоказ. Серед студентства тримався відособлено і незалежно, ні з ким близько не знався, проте з усіма був підкреслено ввічливим і в міру люб’язним. В культпоходах та всіляких вечірках принципово участі не брав, до своєї господи теж нікого, окрім хіба що Андрія, не запрошував. Ніхто з однокурсників і гадки не мав, чим живе ця хворобливого вигляду людина, про що мріє, до чого тягнеться. Можливо, саме через це одні його недолюблювали, а інші навіть потай побоювалися. Особливо після того, як про нього поповзли оті зловісні шепітки.

— Ось мене всі вважають чи не найближчим твоїм приятелем, але ж повір: я в багатьох випадках не можу тебе зрозуміти. Скажи ж нарешті: що ти за людина?

Заплющив повіки Олесь, замислився. Надовго замислився. Здавалося, він ось–ось відкриє Андрієві свою душу. Та Олесь розкрив очі і якось байдуже спитав:

— Ну, ти знайшов конспекти з фольклору? Хлопці ж чекають.

Глибоко скорботна зморшка враз пролягла між Андрієвими бровами, стужавів, спохмурнів його погляд.

— Ех ти ж!.. Невже ждеш, що я навколішки перед тобою стану? — болісно скрикнув — і до дверей.

Зненацька за стіною, в сусідній кімнаті, щось лунко грюкнуло, а наступної миті розчинилися перед Андрієм двері — на порозі виріс зі стривоженим виглядом кістлявий сивобородий чоловік у старенькій ватянці і зношених валянках. Був то Олесів дід по матері Гаврило Якимович Химчук.

— О, то в нас гість! — усміхнувся він, а очі занепокоєно бігають від Олеся до Андрія. — Чого ж це ти, внуче, не запрошуєш Андрюху сідати? Йому ноги знадобляться для дороги.

— Та я вже зібрався на домів, — вклонився старому на знак вітання Лівинський.

— Ну, так уже й зібрався. А для кого ж я квашених яблук приготував? Ні–ні, з цієї хати не виходять, нічого не покуштувавши.

Вже чим багаті, тим і раді.

— А, якщо яблука… — завагався Андрій, боячись образити господаря цього дому. — Чесно кажучи, мене щось із самісінького ранку на кисле тягне.

— Еге ж, після випивки так: тільки про кисле й думка.

— Що ви, дідусю, ми ж із непитущих.

— Воно й видно. Наш он непитущий учора ледь ноги додому приволік…

— А знаєте, він навіть і не нюхав оковитої. То ми змагання влаштували, а тут як завіхолило…

Старий осудливо похитав головою:

— Ех, голови нерозумні… В мій час люди остерігалися в такий день різні там коники викидати. Повір’я ж існує: як проведеш перший день січня, таким і весь рік видається… А ви… на додачу, мабуть, ще й пересварилися, кат би вас забрав.