Іван Головченко - Золоті ворота

— Хлопці, слухайте! А нас же зараз теж четверо! — не скрикнув,а зойкнув зненацька Іван, радісно вражений своїм відкриттям. —І всі ми, образно кажучи, також прямуємо до Золотих Воріт…

Стрепенулися однокурсники, втупили в свого старосту здивовані погляди: а й справді, їх теж четверо, як і тих легендарних шукачів щастя! Що за дивний збіг?

— Знаєте, що я оце придумав? Я пропоную… — надихнутий потаємною своєю ідеєю, Іван розпалювався сам і прагнув запалити нею й інших. — У кожного з нас є, безперечно, велика, заповітна мета в житті. Отож давайте зараз повідаємо один одному… Хоча ні, краще хай кожен довірить свої мрії паперу, — він з готовністю вихопив із кишені записника і з гарячковим поспіхом став виривати з нього аркуші. — Складемо наші сокровенні сповіді ну хоча б он у порожню пляшку, сховаємо її в найвищому дуплі Громового дуба з тим, щоб літ через двадцять… Скажіть, хіба не цікаво буде років через двадцять зібратися ось таким гуртом під новорічний вечір на цій галяві і спільно звірити, хто і наскільки наблизився до власних Золотих Воріт? Давайте лиш зараз урочисто поклянемося…

Та Андрій не дав Іванові докінчити. Зірвався на ноги, кинувся до нього з розпростертими обіймами:

— Ти ж поет у душі, Ваню! Таке придумати… Я з радістю, обома руками голосую за цю пропозицію, — і вихопив з Іванових рук чистий аркушик.

Мукоїд також пристав на цю пропозицію. Без особливого ентузіазму, але пристав. Один Олесь мовчки горбився над купкою жару. Та в нього згоди не питали. Іван просто тицьнув йому папірець і оголосив:

— Тільки, хлопці, цур не кривити душею, а писати сокровенні думи, як на духу.

І заскрипіли пера самописок. Першим всунув у порожню пляшку свою сповідь Андрій. За ним опустили туди згорнуті в трубочки писульки Федір з Іваном.

— Химчук, а ти?

Якось скрушно стенув Олесь плечима, винувато всміхнувся сами ми куточками губів, покрутив сюди–туди чистий аркушик і відповів:

— Мені ще треба самого себе знайти, а вже потім про Золоті Ворота думати.

Ніхто не помітив, як болісно зсудомилися на переніссі в Івана брови, а в стривожених очах промайнула тінь досади й розчарування.

— Ти хочеш нас запевнити, що живеш без великої мрії? — голос у Кушніренка одразу знебарвився, задерев’янів. — Невже думаєш, що хтось у це повірить?

— Та розумієте, я не це хотів сказати. Мені здається, що велика мета так просто людині не дається, її треба вибороти, вистраждати. А я… Не раз уже димом розвіювалися мої мрії.

— Бреше він усе це! — раптом Мукоїд, як Омелько з конопель. — Є в нього мрія! Інакше чого б день і ніч мухоморив по читальнях та архівах?

— Облиш, Федоре! — Андрій різко. — А ти, Олесю… їй–богу, не розумію, чого відмовляєшся щось написати.

— І чого ви з ним панькаєтесь? — знову Федір за своє. — Не хоче — не треба. Подумаєш, велика цяця! Хіба не чули, що про нього на курсі говорять?

Олесь здригнувся всім тілом, як від удару, рвучко повернув голову і, дивлячись прямо в вічі Мукоїдові, тихо, але надто чітко запитав:

— А що ж такого про мене говорять на курсі?

— Що ти гнида і шептун потайний, — випалив геть захмелілий Мукоїд.

— Федоре! — гаркнув Кушніренко. — Помовч! Не твоє засипалось, не твоє й мелеться.

Той вибалушив розчервонілі очиці на старосту, затим гикнув голосно і, махнувши рукою, почалапав до найближчих кущів.

— Гнида і шептун… — по паузі мовив, ні до кого не звертаючись, Олесь. — Для чого ж тоді мене запрошують до своєї компанії, ділять зі мною трапезу, звіряють при мені заповітні мрії?.. Ні, таких поганців не гоже терпіти в шляхетному товаристві!

По цих словах він кинув на купку попелу, під яким ще дотлівало суччя, чистий папірець, встав і з незалежним виглядом попрямував до замету, в якому стирчали лижі. Бачачи, що справа обертається так круто, Кушніренко кинувся гасити пожежу.

— Та що ви всі, їй–богу, показилися чи перепилися! Кому потрібні оці сварки? Та ще в такий день?.. Ну, погарячкували з п’яного розуму, наговорили один одному дурниць, але хіба ми гоголівські герої, щоб на все життя образу затаїти? Пропоную перекурити це діло і здати його в архів на вічне збереження, — і витягнув коробку студентських «цвяшків». Кушніренко недаремно зажив слави верховоди третього курсу. Завжди витриманий і діловитий, по–дорослому розсудливий і в міру люб’язний, він володів неабияким хистом з першого ж знайомства привертати до себе увагу людей і підкоряти їхню волю. В яку б компанію він не потрапляв, всюди непомітно, але владно ставав диригентом. Бо тонко відчував, коли вставити дотепну репліку, коли змовчати, а коли лише кинути на співрозмовника багатозначний чи захоплений погляд. Але цього разу навіть Іванове мистецтво не зарадило справі.