Іван Головченко - Золоті ворота

Приладнавши лижі, Олесь, не попрощавшись, рушив із галявини. Хлопцям теж нічого не лишалося, як притоптати снігом попелище і посурганити по його сліду. Ішли без звичних у таких випадках жартів та словесних перестрілок, ішли з опущеними головами. Коли посутеніло, вибралися на узлісся. Негарне узлісся. Одразу ж за підліском починалися круті обриви, за ними розстелялася горбаста засніжена пустеля, а ще далі, на обрії, бовваніли київські околиці.

— Ускочили в халепу! — невдоволено буркнув Іван. — Доведеться з кілометр тьопати вздовж лісу, поки обминемо ці буртища.

— А Олесь чого ж навпростець? — показав Андрій на одиноку постать за кілька гонів попереду. — Та він з глузду з’їхав! В’язи ж там скрутить!

— А нам що? — це вже Мукоїд додав і свої п’ять. — Хай крутить.

Все ж кинулися наздоганяти Химчука, аби застерегти від небезпеки. Але не встигли. Десь за хвилину–другу Олесь ніби крізь землю провалився. Андрій з Іваном чимдуж до урвища. Прискочили і завмерли від жаху: навскіс по крутосхилу прудко метлялася то вправо, то вліво зігнута постать, виписуючи неймовірні кривулі, аби обминути припорошені снігом, промерзлі головешки. А їх же всюди — не злічити! Досить на котрусь наскочити на такій швидкості… Правда, Олесь уже був майже на самісінькому дні яруги. Але саме там на нього й чатувала небезпека. Певно, зачепившись об щось, він полетів сторч головою і зник у сивому клубиську звихреного снігу.

— Невже розбився? — вихопився зойк з Андрієвих грудей.

Та за мить Олесь заворушився і почав зводитись на ноги.

— Егей, лижі цілі?

— Позичати ні в кого не стану, — донеслося з яруги.

Поправивши кріплення, Олесь почав видиратися на протилежний схил. Падав, зводився і знову падав, аж поки й не вибрався на вершину.

— Ну й упертий же! — Іван похитав головою.

— А, просто дурень набитий.

— Знаєш, Федоре, тільки не тобі про це судити! — Андрій зневажливо. — Тобі й не снилося через таку прірву перемахнути.

— А на який ляд мені це геройство? Не все одно, якою дорогою додому добиратись?

— Не зовсім…

Запалили Іванові «цвяшки», обмінялися сякими–такими репліка ми, але розмова не в’язалась. Якась незрима перегородка роз’єднувала їх, і ніхто не відав, як її зламати. Рушили знову. З єдиним бажанням швидше завершити цю невдалу мандрівку.

Невдовзі там, де урвиська переходили в звичайні пагорби, натрапили на безліч лижних протоптів. Чи то тут відбувались якісь змагання, чи колективна прогулянка, але Андрія нараз зацікавило оте химерне плетиво на снігу. Він зупинився і давай вдивлятися в сліди лиж. Одні з них, не вихоплюючись на узвишшя і не сягаючи улоговин, обережно в’юнилися по схилах пагорбів, інші ж нестямно неслися через найкрутіші бугри і виярки, то натягуючись струнами, то раптом круто ламаючись. Нелегко, мабуть, прокладалася така лижня, бо на ній нанизано було безліч виямків від падінь лижника.

«Диво дивне, та це ж дзеркало людських характерів! — зробив для себе відкриття Андрій. — Справді, один спокійний, поміркований, як і оті рівненькі паралельки, що тягнуться по обочинах схилів. Той, хто залишив їх, безперечно, не знає кривавих синяків од падінь, хоча й радість за здолану висоту для нього теж не зрозуміла. Інша ж лижня пружна, але ламана. Біжить вона, не обминаючи ні узвиш, ні видолинків. Мабуть, у житті її творця теж самі зльоти та падіння… Цікаво, які ми залишили б після себе сліди на снігу?»

— Хлопці, а що як нам влаштувати зараз змагання? — звернувся він до супутників. — Хто перший дістанеться додому, одержує приз. За бажанням. Але умова: до міста добиратися нарізно. Як, Іване?

— Я не проти, — той з радістю, що випадає нарешті нагода позбавитися набридлого товариства.

— Та на який ляд мені твій приз, — заскиглив Мукоїд. — Живцем у могилу покладете ви мене своїми витівками!

— О, такі, як ти, Федю, в труну не втовпляться. А в Київ тобі все ж доведеться тьопати своєю дорогою.

Зненацька зашумів грізно, заворушився ліс, якось одразу споночіло. Лише тепер однокурсники помітили, що з заходу, охопивши півнеба, насувала важка темна хмара.

— Ой, хуртовина наближається, — занепокоївся Мукоїд.

— Змагання, Федю, відбудеться за будь–якої погоди!

— Ну, й ляд із вами! — сердито сплюнув Федір і швиденько потрусив до битого шляху, який був позначений в далині вервечкою телеграфних стовпів.

— Скажеш, я брехав: Мукоїд чужими ногами додому прийде, — сміючись, сказав Андрій, коли розходився врізнобіч із Кушніренком.