Іван Головченко - Золоті ворота

…Розмірено шурхотів сніг під ногами чотирьох запізнілих мандрівників, котрі різними дорогами наближалися до Києва. А по їхніх слідах уже непомітно повзла поземка, викурюючи на хребтах горбів. Невдовзі з‑за лісу зірвався, ніби пес із прив’язі, роз’ярілий вітер. І заметався, загоготів довкруги, здіймаючи сиві буруни. Одразу ж важкою брилою на землю навалилася пітьма, і ніби ще тісніше стало на полі несамовитим вихорам, що здіймали до самого неба стовписька крижаного пилу.

Починалася буря…

— Посмію нагадати вам, добродію Химчук: нині вже полудень. Чи не пора б вам залишити своє прекрасне ложе? Згадайте, на вас чекають великі справи, — говорив наступного дня Андрій Лівинський, переступивши поріг невеликої, суціль заставленої книжковими стелажами кімнати.

— Справи — не вовк, в ліс не втечуть од нас, — відказав Олесь і відклав набік грубезний том у старовинній шкіряній оправі. — Ну, проходь, проходь, чого ж одвірки підпирати.

Андрій манірно вклонився:

— Тільки з вашого ласкавого дозволу.

Розчесавши непокірну, буйну чуприну, гість пройшов до вікна і примостився на лутку, на якій між подвійними рамами серед соковитої зелені барвінку червоніли калинові кетяги.

— То як тобі вчора подорожувалося, одноосібнику?

Олесь показав забинтованою лівою рукою на своє подряпане до крові і вимазане йодом лице — Андрій без пояснень зрозумів: шлях у Химчука був нелегкий.

— З рукою щось серйозне?

— Та ні, дрібниці. Просто долоню об якусь скабу розпоров.

А взагалі–то… Поки додому добрався, лижі переламав, обличчя ось розмалював, а на додачу ще й руку поранив.

— От що означає відбиватися од гурту… Хоча ми вчора до Києва теж не гуртом добирались. Розумієш, змагання влаштували: хто першим додому з того узлісся дістанеться. І виявляється, ти — переможець.

— З якої це речі? — Олесь здивовано.

— А з тої, що ти один з дистанції не зійшов. Мукоїд, як і треба було чекати, тільки–но кура почалася, звалив лижі на плечі і дав тягу до битого шляху. А вже звідти на попутній машині до міста доїхав. Я до Бабиного яру тільки дійшов, а там із кручі зірвався і лижі розгубив. А Кушніренко лише сьогодні вранці в гуртожиток повернувся. Я всю ніч повік не стулив, думав, нещастя стряслось, а він, виходить, втратив у тій віхолі орієнтацію і блукав серед снігових заметів, поки в Біличі не прибився. Там у якоїсь бабусі й пересидів цю муторну ніч. Отож і виходить, що ти володар призу за бажанням. Нічого не відповів на це Олесь. Лиш замріяно дивився у вікно, за яким серед саду сліпуче іскрилися проти ранкового сонця височенні кучугури наметеного за ніч снігу, а по його обличчю блукала загадкова посмішка. «Невже потай злорадіє, що й на нашу голову звалилося вчора стільки халеп? — проклюнулася в Андрія недобра думка. — Чи, може, здогадується, чого я сюди прийшов, і жде слізливих покаянь?..»

— Що це ти студіюєш у постелі? — запитав Олеся, аби лиш не мовчати.

— Та переглядаю монографію з народної медицини. Неймовірно цікава штука! Зібрано і систематизовано такий багатющий матеріал…

Андрій взяв розкішний фоліант у руки, перегорнув кілька сторінок і здивовано:

— Фу ти ну ти! Я щось нічого тут не втямлю. На якій вона мові?

— Шведський мандрівник–дослідник написав.

Брови гостя поповзли вгору і круто зломилися:

— Ти що, вже й шведську встиг опанувати?

— Не зовсім. Але потроху читаю.

— От чоловічина! І для чого тобі стільки мов вивчати? Англійська, німецька, французька, італійська, а це ще й шведська… Хоча, чесно кажучи, я по доброму заздрю. Це ж стільки світів одкрилося перед тобою, — і він окинув поглядом суціль забиті книжками стелажі.

Якої літератури там тільки не було! З питань історії і філософії, теології і мистецтва, різні довідники і художні твори, монографії і рідкісні періодичні видання минулого. Хто придивлявся до різнокольорових спинок томів, що рівними шерегами від підлоги до стелі шикувалися на дубових полицях, той одразу ж помічав на них написи майже усіма європейськими мовами. Ця бібліотека вважалася в Химчуків особистим і недоторканим скарбом Олеся. І хлопець ставився до неї як до святині і щомісяця поповнював її новими книгами, витрачаючи на це всю свою стипендію. Андрієві до нестями подобалося бувати в цій затишній, скромно обставленій Олесевій обителі, де поселилося стільки світлих думок найвидатніших синів людства. Нічого не було тут зайвого — письмовий стіл навпроти причілкового вікна, два плетені з верболозу крісла, канапка і стелажі, стелажі. Та цього разу Андрій не став порпатись у книгах.