Іван Головченко - Золоті ворота

Художньо–документальні романи відомих українських радянських письменників Івана Головченка, Олекси Мусіенка «Золоті ворота», «Чорне сонце», «Білий морок» і «Голубий берег», які складають тетралогію, присвячені героїчній обороні Києва в липні–вересні 1941 року, безприкладній боротьбі київських підпільників, народних месників на Київщині в початковий період Великої Вітчизняної війни.

— Отож схоронили сини в присмеркову пору старійшину племені на дніпровській кручі, насипали високу могилу, а в знак вірності батьковому наказу власного кров’ю скропили мовчки землю, що почула з вуст небіжчика найбільшу з таємниць, і проти ночі вирушили в путь. В ту путь, котру ще нікому з смертних не вдавалося здолати. Не дні, не тижні — роки спливали, а посланці старійшини все простували через яруги й пущі, по болотах й пустелях до заповітних розсипищ опалих з неба зір. І супроводжували їх щира злагода, високі думи й світлі поривання. Супроводжували, аж поки найстарший не сказав:

«Не йти нам, браття, більше разом! Нема вже в мене ні сили, ні снаги для нових переходів. Та й навіщо нам шукати Золоті Ворота? Скільки літ ми провели в дорозі, а де вони, ті розсипища сонячного каменю?.. Якщо прапращури впродовж століть не спромоглися до них дістатись, то чи варто нам ілюзії плекати? Я довго думав над заповітом батька і ось на схилі літ можу сказати: найбільше щастя смертних — це вільно дихати, радіти дню новому і всміхатись сонцю. Ну, а якщо вам цього замало, прошкуйте далі. Я ж більше — не ходак».

Його ніхто не став умовляти. Бо не вмовляють тих, хто порушив клятву крові. З пекучим жалем тільки подивились брати на нього і полишили під тихим бором над спокійним водним плесом віку доживати. А самі пустилися в дорогу. І рік за роком все йшли і йшли вперед. І ні пекельні спеки, ні морози люті не могли їх зупинити. Лиш одного з них зупинили піднебесні висі. Тільки–но здригнулось його серце від страху на крутовисному узвишші, як сліпе бездоння навіки розлучило слабкодуха з братами.

Сто доріг, сто перепон випало здолати двом сміливцям на своїй путі. А наостанок шлях їм перетнула ще й стрімка, розлючена ріка. І тоді молодший із братів сказав:

«Життя у нас уже замало, щоб шукати брід. Тож рушаймо плавом навпростець!» — і кинувся в запінену кипінь.

Та скільки світить сонце, нікого з смертних не пускала ця клята ненаситниця на протилежний берег. Не пустила, звісна річ, і наймолодшого із шукачів. Тільки–но опинився він на бистрині, як розбурханий потік підхопив його, немов соснову глицю, закрутив–завертів у божевільному вирі й невблаганно поніс у сиву безвість…

Ось так і залишився середущий із синів старійшини один як палець. Він довго стояв над ревучим потоком, довго вдивлявся в по жадливі білогриві буруни, а потім з останніх сил рушив берегом навпроти течії. Скільки часу брів, розсікаючи об креміння ноги, того ніхто не віда. Лише коли його борода сягнула землі, а на безкровне, пошрамоване глибокими зморшками лице лягла зеленава тінь смерті, уздрів попереду брід, І, знемагаючи від надлюдської втоми, рушив поперек течії. Жахливий був той поєдинок, проте ріка скорилась. Ступив останній із братів на протилежний берег і одразу ж угледів край неба сяючі Золоті Ворота. Але тої ж миті майже мертвий поваливсь на землю…

Спокійний, розмірений, немов дзюркотання польового струмка, юначий голос раптово урвався. В морозній тиші чувся лише моно тонний шерхіт лиж по злежаному снігу та причаєне шепотіння лісу під легесенькими повівами вітерцю.

— А що ж далі?.. Невже так і помер за лічені кроки від розсипищ сонячного каменю?.. Не тягни ж, Олесю! — навперебій заговорили хлопці.

Їх було четверо. Молодих, багатих райдужними мріями, згуртованих у студентській сім’ї університету, четверо неспокійних мандрівників. Витягнувшись журавлиним ключем, вони простували вузеньким коридором лісової просіки, полишаючи за собою рівненькі протопти. Вів цей ключ Іван Кушніренко — староста курсу і кращий лижник на філологічному факультеті. Слідом за ним легко крокував визнаний студентський поет і витівник Андрій Лівинський, далі — Федір Мукоїд. Тільки Олесь Химчук дещо осторонь прокладав власну лижню, нанизуючи в разки речитативу слова древньої легенди.