Іван Головченко - Золоті ворота

Ще на прозимках, у перших числах грудня, він намітив план,з ким і як буде святкувати Новий рік, продумав навіть маршрут лижного переходу і відтоді почав приготування. Агітувати хлопців довго не довелося — після чотиримісячного нидіння по читальнях та аудиторіях вони самі рвалися на лоно природи. Отож без довгих зборів та пересудів на світанні першого січня 1941 року четверо їх дружно вирушили в дорогу. До Святошина дісталися робочим поїздом, далі майнули через забурковані снігом поля до села Біличі, а вже звідти взяли курс через надірпінські ліси до Пущі–Водиці з тим, щоб увечері добратися в місто трамваєм. Все складалося так, як і планував Іван, — задушевні розмови, пісні на коротких привалах, конкурс на кращу новелу… І ось на тобі: на півдорозі пристав Мукоїд.

— Зробимо так, — після деяких роздумів запропонував Кушніренко. — Тут недалеко стоїть знаменитий Громів дуб, під яким козаки колись мечі освячували, ідучи в похід на шляхту. Доберемося до нього, переполуднуємо, спочинем, а потім уже й вирішимо, що роби ти далі.

— О, твоїми вустами тільки мед пити! — зраділо гейкнув Мукоїд і рвонув з місця. — Гайда скоріше до дуба.

Спустилися в улоговину. Потім слідом за Іваном звернули праворуч і попростували по занесеному глибоким снігом руслу якогось cтрумка. Йти було важко, раз по раз доводилося продиратися крізь обмерзле плетиво кущів калини та верболозу. Проте ніхто не ремствував — всі прагнули швидше дістатися до цілі. І нарешті вона з’явилася перед їхнім зором — на невеличкій галявині в тісному колі беріз і сосен височів старий, у три обхвати, дуплуватий дуб з обпаленою вершиною.

— Ну, ось ми й на священному місці, — Іван перший зняв і ввіткнув у замет свої лижі. — А зараз — до праці! Треба розвести багаття.

Хлопці швиденько начухрали соснового віття, вистелили ним сніг довкола вогнища, біля якого уже чаклував Іван, і всілися колом. На розстеленій газеті, котра слугувала їм столом, з’явилася четвертина мерзлого сала, кільце ковбаси, часничина, кілька окрайців хліба і з десяток влежаних червонобоких яблук з Химчукового саду.

— Сивушенції б оце сюди, сивушенції! — потираючи побуряковілі од морозу руки, прицмокнув Федір. — Таку закусь просто гріхбез чарки переводити.

— Затьохкав соловей, — Андрій незлобливо. — А чого ж не здогадався прихопити пляшину оковитої?

— Це я за нього зробив, — Іван, хитро примруживши око, хвацько вихопив із–за пазухи кварту горілки.

— Та ти ж геній! Дай я тобі за це п’яту поцілую, — зарепетував Мукоїд і присунувся ближче до старости курсу. — Тільки як пити будемо?

— Чудило ти, Федю, звичайно, з шийки по черзі.

— А хто перший?

— Ясна річ, хазяїн, — безапеляційно заявив Андрій.

— Ні, моє — на дні. Останки ж, кажуть, найсолодші.

— Та чого тут довго торгуватись, давайте я почну, — і, не чекаючи загальної згоди, Мукоїд вихопив з Іванових рук розкорковану пляшку, затис її, як обценьками, своїми коротенькими чіпкими пальцями. Не встигли хлопці й оком змигнути, як він прилип повними губами до шийки.

— Тільки, Федоре, по–чесному! Щоб не довелося за вуха відтягати, — Андрій під дружній регіт.

Та Мукоїд і вухом не повів на те кепкування, дудлив оковиту, скільки стачило духу. За ним причастився Андрій і, скрекнувши, простягнув наполовину спорожнену пляшку Олесеві. Але той заперечно похитав головою:

— Я пас до цього діла…

— Чого це? — а в очах Івана і розгубленість, і здивування. — Якщо вже всі… Це ж не п’янка, а так, заради новорічного свята…

— Ви ж знаєте: мені не можна. Потім за тиждень не видихаю.

— Справді, не будем один одного силувати. Хто не може, той не п’є, — заступився за Олеся Андрій. — Он Федько за всіх нас надолужить.

Іван спохмурнів на виду, але нічого не сказав. Про людське око пригубив пляшку і, ні на кого не дивлячись, передав її на поталу Мукоїдові. І ніхто з присутніх не завважив, як гірко він був розчарований у своїх сокровенних сподіваннях.

Мовчки дообідали. Федір одразу ж влігся спиною до вогню і заходився завзято ковирятися нігтем у зубах. Завжди діловитий і акуратний, Кушніренко почав збирати недоїдки скромної трапези, аби подарувати їх крилатим та хвостатим лісовим мешканцям. Олесь же, відчуваючи за собою невільну провину, похнюплено тупив очі в згасаюче багаття. А Лівинський, обіпершись спиною на могутній стовбур Громового дуба, замріяно вдивлявся в холодне небо.

Було тихо й погідно. Первозданного спокою не порушували навіть волохаті сизі тіні, що покрадьки виповзали отарами з хащ та видолинків і нахабно влягались довкола між деревами. І все ж Андрієві здавалося, нібито оцю туго натягнуту морозну тишу розривають якісь дивні, ледь чутні акорди, що линуть з піднебесся. Вслухаючись, він мимовільно приплющив повіки і, сам того не помічаючи, став пошепки підбирати словесний супровід отим бентежним піднебесним акордам: