Іван Головченко - Золоті ворота

— Та ні, просто з’ясували стосунки, — заперечив Олесь.

— Іншому комусь це скажи. По вухах же бачу, що продовжували навіть сьогодні вчорашню шпарку розмову.

Хлопці опустили долу очі.

— Але це не найбільша біда. З добрими людьми завжди згоди можна дійти. А тепер заждіть лишень, — і він майже підтюпцем запоріг.

Невдовзі повернувся з вивершеною дорідними антонівками мискою в руках. Олесеві з Андрієм нічого не лишалося, як взятися за квашенину, а Гаврило Якимович, явно відчуваючи потребу в своїй присутності, заходився наводити лад в кімнаті. Відчинив кватирку,поправив фіранки на вікнах, змахнув цигарковий попіл з письмового столу. Цей чоловік взагалі не терпів неохайності, а тим паче у власній господі, де все, буквально все було зроблено його невтомними руками. Навіть зараз, незважаючи на свої шістдесят вісім років, він вів усе домашнє господарство, бо дочка день крізь день у лікарні біля хворих, а в онука університетських турбот доволі. Отож, не присідаючи, то щось ремонтував, то куховарив, то кравцював. Та найлюбимішою для Гаврила Якимовича була робота в саду. Як тільки надворі починало дихати весною, він од зорі до зорі топтався біля дерев. Обрізав «холосте» пагіння, знімав з молодняка тісну зимову одіж, обквицював вапном стовбури. А там надходила пора обкопування, оббризкування, окуліровки, щеплення. І многотрудна праця старого не пропадала марно: щоосені дерева віддячували йому запашними щедрими врожаями. Тільки не шукав Гаврило Якимович зиску від отих врожаїв. Коли над Мокрим яром починала кружляти осіння жовтяниця, ворота його оселі широко розчинялися для всієї солом’янської малечі, хай, мовляв, ласують шибеники та дивляться, якою щедрою може бути рідна земля. А приїжджала на сивогривих конях зима, і заметільними вечорами до Химчуків сходились на посиденьки сивоголові залізничники — Гаврило Якимович теж мав чим пригостити супутників своєї буремної молодості. Не випускав він із свого дому, не почастувавши дарунками саду, й онукових друзів, хоча вони чомусь не часто топтали стежку до Мокрого яру. І саме це найбільше й непокоїло старого Гаврила. Чи не тому–то його так і насторожила перепалка Олеся з Андрієм.

— Ну, як, перекусили трохи? — звернувся він через деякий час до набурмосених хлопців. — А тепер миріться, кат би вас побрав! Сваритися — то діло нехитре, а от зуміти дружбу виплекати… Недарма ж кажуть: одна головешка і в печі гасне, а дві і в полі горять.

Вже давно морозна ніч опустилася над Києвом, вже давно в університетських коридорах вщух багатоголосий клекіт, а біля тристатринадцятої аудиторії все ще було людно. За неписаним студентським законом друга група філологів дружно «боліла» за тих, хто опинявся перед суворими очима екзаменатора. Третьокурсники юрмилися біля запітнілих вікон, в кільканадцятий раз перечитували уже до дірок зачитані Химчукові конспекти. Коли двері аудиторії розчинялися, всі кидалися до щасливця, обступали його тісним колом, а він, млявий і розчервонілий, мовчки піднімав долоню з розчепіреними трьома чи чотирма пальцями. Гурт полегшено зітхав: пронесло!

Після цього починався справжнісінький допит: номер білета? Які питання? Скільки було додаткових? Що відповідав?.. І бідолаха, витираючи спітніле чоло, мусив про все сумлінно звітувати товариству. Його при потребі підправляли, давали слушні поради, критику вали за плутані відповіді, ніби це й справді тепер мало якесь значення. Лише після такого подвійного іспиту група відпускала щасливця на всі чотири вітри.

Першими, як правило, йшли звітувати про свої знання відмінники. Вони були щось на зразок розвідників чи зондувальників настрою і пильності екзаменатора, його манери опитувати. їхні спостереження зразу ж ставали відомими загалу, і кожен робив для себе необхідні висновки. Такий порядок, можна сказати, вже став традицією для другої групи, і, можливо, саме завдячуючи йому, ніхто із студентів за всі роки навчання не отримав незадовільної оцінки.

Але цього разу добра традиція була неждано–негадано порушена. Почалося все з того, що вранці чомусь не з’явився в університет Олесь Химчук, а в Галини Кіндратенко, яка погодилася першою складати екзамен, під час обдумування білета зненацька почався сердечний приступ і довелося викликати швидку допомогу. Та найбільше настрій студентам зіпсувало те, що замість лагідної Марії Данилівни, яка занедужала напередодні, екзамен із фольклору приймав професор Шнипенко.