Іван Головченко - Золоті ворота

Спеціалізувався Шнипенко по історії України доби феодалізму, але водночас був визнаним знавцем української літератури, мистецтва, етнографії та фольклору. Серед студентства університету він користувався «залізним» авторитетом: на його лекціях завжди можна було бачити поряд з істориками та філологами фізиків, біологів, юристів. Багатий життєвий досвід, незважаючи на порівняно молоді роки, величезна ерудиція в багатьох галузях науки і непересічні ораторські здібності робили його лекції–промови настільки популярними, що вони нерідко закінчувалися під дружні оплески слухачів. Проте старшокурсники чомусь недолюблювали Шнипенка і поміж себе прозивали Феодалом. Казали, він злопам’ятний і жорстокий, підступний і мстивий. Та на загальний подив цього дня професор нікому з філологів «не вліпашив двояка», хоча на п’ятірку теж поки що не розщедрився. Та з цим легко змирилися.

Останнім мав складати екзамен Олесь, якого посланці групи аж підвечір все ж розшукали в академічній бібліотеці і майже за поли притягли в університет. Коли він зайшов в триста тринадцяту аудиторію, студенти негайно почали розходитися по домівках: за Химчука в групі ніколи не «боліли», цей складе! Ті ж, що залишилися, збились у кінці коридора і давай обмірковувати, як краще відзначити успішний початок екзаменаційної сесії. Дівчата пропонували по датися в солом’янський гуртожиток на танці, хлопці ж наполягали улаштувати в складчину «тайну вечерю». Лише Андрій Лівинський не взяв участі в цій дискусії. Трохи покрутившись між однокурсниками, він з недобрим передчуттям поспішив до екзаменаторської. Адже знав, добре знав, що Олесь і не заглядав у конспекти, які подарував тиждень тому гуртожитківському товариству.

Обережно прочинивши масивні дубові двері, Андрій зазирнув у щілину і побачив віддалік розпашілого Олеся за кафедрою, який щось палко доводив професорові. А той, низько опустивши велику, з довгим сивим волоссям голову, непорушно сидів за партою і, здавалося, безцеремонно дрімав. Та ось він різко відкинувся на спину, легко встав і, заклавши руки на спину, енергійно рушив поміж партами. Пройшовся сюди–туди аудиторією, потім зупинився перед Олесем, для чогось зняв окуляри. «Нервує. Тепер кінець Олесеві. Двійка!.. І для чого він устряв із Феодалом у дискусію?..» — в Андрія аж мурашки поповзли між лопатками. Та яке ж було його здивування, коли за хвилю почув розкотистий Шнипенків бас:

— Що ж, юначе, доведеться мені скласти зброю. Так, так, ваша взяла! Щоправда, не з усіма почутими твердженнями можу цілковито погодитися, але суть, ясна річ, не в цьому. Головне — ви маєте свою власну і при тому досить неординарну точку зору на такі архізаплутані речі…

«Оце так Олесь! Оце так молодчага — перемогти самого Феодала! — ледь не затанцював од радості Андрій. — І це ж без підготовки, без нічних зубрячок…»

Зненацька чиїсь м’які і теплі долоні затулили йому очі. Він спересердя окрутнувся — перед ним стояла вона. Невисока, усміхнена, в темно–коричневому зимовому пальтечку із соболиним коміром. З-під білої пухової шапочки вибивалися важкі, ніби зволожені, каштанові пасма, які все частіше снилися йому останнім часом.

— О, Світлана!..

— Що, не чекав?

— Правду кажучи, ні. Як твій сьогоднішній екзамен?

— Дякую, добре. А твій?

— Пронесло.

— А за кого це ти так уболіваєш? — запитала, хитро примружившись.

— Та он, Олесь наш Шнипенка на лопатки розкладає.

— Професора Шнипенка?! — здивувалася Світлана і прихилилася до щілини.

Андрій і собі припав до дверей.

— Все це правильно, ясна річ, — долинув з аудиторії знайомий бас. — Але як би ви особисто могли пояснити подібне суспільне явище?

Вони бачать, як похилилася крутолоба, з глибокими залисинами Олесева голова. Невже загнав таки його Феодал у тупик?

Аж це по паузі розмірений тихий голос:

— Так одразу відповісти на ваше запитання… Хоча мені здається, ні, я навіть певен, що звичай цей міг зародитися тільки в період переходу від скотарства до землеробства. Коли ж взяти до уваги, що пращури наші були вельми щиросердними й гуманними, — вони ж категорично відкинули рабство як спосіб співжиття людей! — то корені цього звичаю стануть ще зрозумілішими. Мабуть, стикаючись з іноплемінцями, скіфи–орачі давали їм на знак дружби свій найбільший скарб — зерно. Мовляв, беріть його і, коли ваша ласка, висівайте поряд із нами в землю, ми вас не цураємося і лихих намірів не маємо. Але навряд чи тоді існувало для зерна спеціальне визначення, це поняття, певно, вкладалося в слово «добро». Отож, на мою думку, досить неоковирний із сучасного погляду і не зовсім зрозумілий вираз «добро пожалувати» і закарбував у собі гарний звичай наших далеких пращурів…