Едита Бояновська - Микола Гоголь - між українським і російським націоналізмом

Згідно з іншою гіпотезою, Гоголь був общеруссом на малорусской основе [9] Овсянико-Куликовський Д. Н. витворив цю химеру у своїй праці Гоголь у Собрание сочинений , том 1. 1910; The Hague: Mouton, 1969. . Це химерне визначення ґрунтується на тому факті, що Гоголь писав свої твори російською, що розуміється як спільна мова багатонаціональної імперії. Хоч імперський контекст надзвичайно доречний у дослідженні Гоголя, зведення національності до мови, особливо до неіснуючого общерусского языка , — ненадійна та вельми дискредитована пропозиція, що підтвердить кожна людина, яка практикує дво- або багатомовність. Граф Кафур написав найпалкіші аргументи на підтримку італійського націоналізму французькою, тією ж мовою, що її Фьодор Тютчев використовував у своїх статтях про російський націоналізм. Поняття общерусскости , крім того, спирається на фікцію наднаціональної імперської культури і як таке являє собою ширму для того, що насправді просто було російською культурою, привілейованою культурою русоцентричної імперії, попри її поліетнічні інспірації.

Замість того, щоб слідувати цим застарілим і вузьким моделям інтерпретації Гоголя, я створюю структуру, що включає в себе останні теорії націоналізму та історії його російського й українського різновидів. Це дослідження розвиває ідеї та поняття, які якщо не анулюють, то замінюють застаріле зі сказаного раніше стосовно Гоголя в цьому питанні. Прагнучи більшого злиття літературного аналізу з іншими науковими дисциплінами, що теоретизують на тему націоналізму, я використовую в першому розділі різноманітні дослідження з націоналізму задля інтерпретації Гоголевої участі в ньому. У цьому розділі пояснюється моя термінологія, але тут слід зазначити, що я трактую націоналізм як дискурс освічених еліт, який артикулює ідею нації та національної ідентичності, дискурс із важливими ідеологічними функціями в російській культурі XIX століття. Як такий, цей дискурс породжує різноманітні соціальні та політичні лояльності й відбирає елементи з царини релігії, історії, етнографії та мови для творення нової національної амальгами. Тому моє використання терміна «націоналізм» не ґрунтується на існуванні національних політичних рухів або національній ідентичності Росії чи України.

Слід підкреслити, що націоналізм — не крихітна периферійна ніша гоголівської творчості. Ця тема має вельми важливе значення і для його художніх текстів, і для публіцистики. Моя проблема полягає не в пошуку текстів, що стосуються моєї теми, а радше у віднайденні текстів, що їх я у своєму аналізі могла б оминути. Націоналізм також був центральним у сучасних для Гоголя оцінках його творчості. Відповідність гоголівського образу Росії можна повною мірою вважати за найважливішу тему, що проходить через ці рецензії та була обговорювана з усім запалом, який можна було очікувати від суспільства, взятого в лещата націоналізму. Втім, хоч націоналізм — російський чи український — є центральним у випадку Гоголя, Гоголь є також центральною фігурою для російського й українського націоналізму. Його твори зазвичай з’являються в антологіях російського націоналізму й дискутуються в дослідженнях російської та української національної ідентичності. Оскільки ідея України пропонує суттєву проблему при розгляді ідеї російської нації, той факт, що Гоголь хитався між двома краями лінії розламу, неабияк посилює його роль у російському націоналістичному дискурсі.

Як дослідження відомого «літературного» прецеденту націоналізму ця книга ґрунтується на ширшому соціальному та політичному контексті. Неможливо читати націоналістичні ідеї Гоголя так, немовби вони були безжурними записами його фантазій. Оскільки націоналізм був частиною офіційної ідеології царату — неявно від 1825 року, а відкрито від 1834 року, його трактування Гоголем слід умістити в контекст офіційного дискурсу, що стосується національної історії, мови та культурної спадщини, а також цензури, яка охоплювала ці сфери. У процесі вивчення класики «золотого віку» дослідники російської літератури, зокрема совєтські, особливо усвідомлювали демократичні, конституційні й інші «прогресивні» ідеї, вміщені в цих текстах, іноді просто натякаючи на них між рядків. Вони часто виставляли на передній план сутички авторів із цензорами, з великою турботою відновлювали цензуровані фрагменти й були чутливими до практики самоцензури. Оскільки вплив цензури захопив тему націоналізму й зокрема українську тематику, така ж пильність приділялася проблемі Гоголя та націоналізму — втім, без колишніх крайнощів такого підходу. Тому я приділяю особливу увагу тону та конотації гоголівських текстів і — оскільки гоголівська текстологія часто могла би бути кращою — альтернативним публікаціям, рукописним варіантам і чернеткам. Це корисно в плані спонуки до певного прочитання, демонстрації напряму Гоголевої творчості й відновлення цілком життєздатних варіантів, які були відкинуті совєтськими текстологами та канонізаторами.