Едита Бояновська - Микола Гоголь - між українським і російським націоналізмом

Отже, настав час для ревізії русоцентричного погляду на Гоголя. І справді, ця книга викриває такий погляд як редуктивний та оманливий. На відміну від догматичних тверджень у вищенаведеній цитаті О. В. Новіцької, Гоголеве становище в російській культурі було становищем аутсайдера, котрий намагався утвердитись як «чистий росіянин», але це йому так і не вдалося. Далекий від погляду на Україну як єдиносущну з Росією, Гоголь досить часто вважав її у своїх творах окремою національною парадигмою, незважаючи на те, що він висловив Смірновій наприкінці життя і в контексті російської націоналістичної реакції проти нього. І справді, український націоналізм Гоголя зайшов набагато далі, ніж заведено вважати, тоді як його служіння справі російськості було глибоко амбівалентним і сповненим проблем, як відзначали деякі його сучасники. Гоголева проповідь російського націоналізму звучала нещиро порівняно з його пристрасною глорифікацією України в ранніх творах. І цей контраст вельми турбував читачів, що були сучасниками Гоголя. Моє знайомство з творчістю Гоголя, включаючи й публічні, й приватні або неопубліковані заяви, дає складну картину накладання одна на одну національної й імперської парадигм, їхньої пластичності та Гоголевих свідомих зусиль обговорювати їхнє значення зі своєю аудиторією.

1836 рік є важливою віхою в еволюції гоголівських націоналістичних ідей. У певний момент Гоголь відмовляється від своїх амбіцій розпочати кар’єру державного службовця й науковця, вирішуючи стати професійним письменником. Хоча це рішення і спричинило його публічні заручини з російською національною справою, до цього моменту — тобто протягом половини часу, який заведено вважати його «творчим періодом» (1830—1842) — Гоголь був переважно залучений до українських національних проблем. У зв’язку з обложеним становищем української літератури в контексті інституцій Російської імперії російська література запропонувала кращі можливості для амбітних авторів. Оскільки націоналізм для Гоголя був головною формою суспільної корисності письменника, стати російським письменником означало для нього стати російським націоналістом. Але попри щирість і наполегливість його прагнень до пророкування відповідним чином згладженого бачення Росії, серце письменника залишилося байдужим. Тому він помилився і врешті-решт зазнав невдачі. Втім, публічні заручини Гоголя з російським націоналізмом не означали, що він збайдужів до України. Навпаки, найповерховіший огляд біографії Гоголя суперечить часто повторюваній телеології невблаганного зникнення його українських зацікавлень і симпатій [5] Публікуючи 1835 року свої перші оповідання на російські теми, Гоголь не зрікся зацікавлення Україною. 1842 року, коли було опубліковано його останній прозовий твір на російську тематику («Мертві душі»), він цілковито переробив версію «Тараса Бульби» від 1836 року — героїчну повість на тему української історії. Ще 1841 року працював над трагедією про історію українських козаків, яка, стверджував він, стане вінцем його творчого доробку (пізніше він знищив її). Протягом усього свого життя Гоголь зібрав колекцію 750 народних пісень, майже всі вони були українські. Гоголеві листи демонструють його безперестанне зацікавлення публікаціями на українську тематику. Він підтримував дружбу з українцями, серед яких були помітні постаті української культури, наприклад Михайло Максимович або Осип Бодянський. До кінця свого життя Гоголь наполягав, щоб українські пісні співалися під час прийомів в Аксакових (останнє документальне свідчення походить від 31 жовтня 1851 року; Гоголь помер 25 лютого 1852 року; ПСС 14, 27). .

У продовженні другої відповіді Смірновій щодо своєї національної ідентичності Гоголь вміщує попередження: На сочинениях же моих не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом. Зваживши на це попередження та визнаючи марність археології будь-яких проявів авторської свідомості, ця книжка фокусується на націоналістичному дискурсі Гоголевих текстів і уникає проблеми персональної національної ідентичності. Однак аналіз, здійснений у книзі, дає право на певні обмежені висновки в цьому складному питанні. Ці висновки випливають не з якогось одного тексту або якого-небудь конкретного циклу текстів, а радше з сукупного дослідження того, як Гоголь розробляв цю тему в своїх художніх і наукових текстах та в своїй кореспонденції. Найважливіше, що Гоголева національна ідентичність, як і трактування націоналізму в його текстах, не можна оформити як питання «або-або», оскільки існує безліч доказів того, що він позиціонував себе і в російському, і в українському націоналістичних дискурсах.