Едита Бояновська - Микола Гоголь - між українським і російським націоналізмом

Згідно зі стандартним російським поглядом, Гоголь був завзятим і щирим російським патріотом. Його українська спадщина, незважаючи на багаті інспірації його творчості, зводилася не більш ніж до випадкового народження, яке він скинув, неначе кокон, щойно знайшовши своє справжнє місце в російській культурі. Химерна, етнографічно забарвлена українськість збагатила російські твори Гоголя. До певної міри вона має значення, і це відбувається завдяки здатності письменника невимушено і легко записати її на рахунок своєї російськості. Підкреслення вірності Гоголя російському націоналізму, відповідно до канонічного погляду, яскраво й недвозначно просвічує крізь його твори, які забезпечують достатньо «доказів» для реконструювання національної душі письменника. Художню цілісність гоголівських текстів, їхню включеність у ширші соціальні й націоналістичні контексти, їхню іронію та складну й заплутану структуру оповіді та дистанціювання, які Гоголь практикував із великою майстерністю, можна відкинути заради цього великого проекту націоналістичної екзегези.

Далекий від аргументованої позиції, цей погляд на Гоголя є однією з кардинальних аксіом російської культурної критики, що імпліцитно лежить у підґрунті практично всього російського та західного гоголезнавства [3] Такий підхід до Гоголя бере свій початок у працях його сучасників-рецензентів націоналістичного спрямування (таких, як Віссаріон Бєлінський, Степан Шевирєв і Константін Аксаков) і до сьогоднішнього дня пронизує російську науку. Він характерний для таких класичних розвідок про Гоголя, як Мастерство Гоголя Андрєя Бєлого (Москва, Гос. изд. худож. литературы, 1934), Реализм Гоголя Ґ. А. Ґуковського (Москва, Худож. литература, 1959) і Nikolai Gogol Владіміра Набокова (1944; New York: New Directions, 1961). Однак цей погляд на Гоголя занадто широкий, щоб уміститись у вичерпному списку. Західні вчені великою мірою прийняли цього русифікованого Гоголя. . Лише нещодавно, в контексті постсовєтської національної стурбованості, деякі російські вчені відчули потребу в підтвердженні гоголівської російськості цілком відкрито, дозволяючи собі твердження такого штибу:

«З дитинства Гоголь відчував свою близькість до традицій, звичаїв і художньої творчості українського народу. [Але] майбутній письменник вважав Росію своєю батьківщиною. Він розглядав Україну (Малоросію) як невіддільну частину Росії, так само, як розглядав малоросійську культуру органічною частиною російської культури. Гоголь вважав себе росіянином [ русским человеком ] і російським письменником, який, однак, поєднав у своїй творчості здобутки і українського, і російського народу» [4] О. В. Новицкая. Россия и русские в поэме Н. В. Гоголя «Мертвые души». Москва: Московский гос. университет, 1999. С. 14. .

Західні критики, зазвичай скептично налаштовані щодо інших російських міфів, не зуміли піддати сумніву цей підхід до Гоголя. Почасти через свою перейнятість більш «позачасовими» та «художніми» аспектами вони були просто щасливими віддати тему Гоголевого націоналізму на відкуп росіянам і українцям, які виявилися неймовірно захопленими цим феноменом.

Проте націоналізм не був звичайним аспектом посмертної рецепції Гоголя. Він являє собою ключовий вимір його творчості та його сучасного сприйняття. Знехтувати ним — означає послабити наше розуміння Гоголевих текстів і його місце в російській культурі. Ба більше, ця тема пропонує безліч несподіванок, які не очевидні з першого погляду. Я маю на увазі «аномальні» тексти, які були доступні в академічних виданнях Гоголя, починаючи від кінця XIX століття, і які до сьогоднішнього дня не були інтегровані до цілісного аналізу його творчості. Найприкметнішим серед цих текстів є фрагмент під назвою «Размышления Мазепы», де він у позитивному світлі зображає гетьмана, що намагався відокремити Україну від Росії. Уривок із гоголівської «Записної книжки, 1845—1851» («Записная книжка, 1845—1851» під назвою «Розгляд процесу просвіти Росії» («Рассмотрение хода просвещения России») з його похмурою оцінкою російської національної ідентичності може служити іншим прикладом (обидва тексти я аналізую у третьому розділі). Крім того, певні «аномальні» біографічні дані про Гоголя так само залишаються марґіналізованими. Свідчення про антиросійські заяви, які Гоголь, вочевидь, озвучив, перебуваючи за кордоном, і його контакти з польськими біженцями від царизму належать до цієї загадкової категорії (див. п’ятий розділ).