Stefan Zweig - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Але Казанова не хоче бути нічиїм слугою, крім святого випадку, який хоч і штурхає його іноді досить грубо, зате в добросердні хвилини дарує йому чимало сюрпризів; щоб залишитися вірним йому, він відкидає навіть найлегші пута, бувши вільнодумцем, не в доктринерському сенсі цього слова. «Мій найбільший скарб, – гордо заявляє він, – у тому, що я сам собі пан і не боюся нещастя»; мужній девіз, який облагороджує його більше, ніж позиковий титул шевальє де Сенгаля. Він не цікавиться тим, що думають про нього, він проноситься повз моральні загорожі з чарівною безпечністю, байдужий до сказу залишених позаду й обурених власників, у володіння яких він вступає нахабними стопами. Тільки в польоті, на постійному бігу насолоджується він існуванням – ніколи в спокої або затишку – і завдяки цьому легкому, безпутному прагненню вдалину, повз всі перешкоди, з пташиного польоту йому здаються смішними всі чесні люди, тепло закутані у свої одні й ті ж заняття; йому не імпонують ні військові, котрі зухвало гримлять шаблями й тріпочуть при окрику генерала, ні вчені – ці жуки-точильники, що пожирають папір, папір, папір – одну книгу за іншою, ні багатії, які боягузливо тремтять над грошовими мішками, проводячи безсонні ночі біля своїх скриньок, – його не приваблюють ні країни, ні чини, ні шати. Жодна жінка не може утримати його у своїх обіймах, жоден правитель у своїх володіннях, жодна професія у своїй нудьзі; і тут він ламає всі перепони, охочіше ризикуючи своїм життям, ніж даючи йому «закиснути». Весь талант, розум, всі знання, всю силу й відвагу, що палають у цьому гарячому, міцному тілі, він незмінно кидає назустріч невідомому – фортуні, богині гри та змін; його існування ніколи не застигає в раз і назавжди відлитій формі, воно подібне проточній воді, то здіймається світлим, зверненим до сонця щастям, фонтаном, що прагне до неба або ж падає гуркітливим каскадом в темну глибину прірви. Він блискавично перелітає від княжої трапези до в’язниці, від марнотратства до ломбарду, від ролі спокусника жінок до ролі звідника і, зібравши всі сили, направляє їх в єдиний потік і знову підіймається на поверхню, зарозумілий у щасті, спокійний в нещасті, завжди й всюди сповнений мужності та впевненості.

Бо мужність – це справжнє зерно життєвого мистецтва Казанови, його основне обдарування: він не береже свого життя, він ризикує ним; він єдиний з багатьох обережних, хто наважується ризикувати, ризикувати всім – собою, кожним шансом і випадком. Але доля любить відважних, які кидають їй виклик, бо гра – її стихія. Вона дає нахабним більше, ніж старанним, грубим охочіше, ніж терплячим, і тому одному, хто не знає міри, вона приділяє більше уваги, ніж цілому поколінню; вона хапає його, кидає вниз і вгору, котить країнами, підіймає вгору й при нагоді підставляє ногу, вона постачає його жінками й дурить за гральним столом, вона лоскоче його пристрастями й обманює в задоволенні їх; вона ніколи не залишає його, не дає йому нудьгувати й, невтомна, завжди знаходить і винаходить для невтомного свого вірного й готового до гри партнера нові перетворення та ризиковані підприємства. І життя його стає широким, барвистим, різноманітним, багатим розвагами, фантастичним і строкатим, подібного йому не знаходили протягом століть, і тільки коли він оповідає про нього, він, який ніколи не був і не бажав бути чимсь певним, перетворюється в незрівнянного поета буття, правдивим не по своїй волі, а по волі самого життя.

Настільки щедро розкинутому вшир життя майже завжди відповідає незначна душевна глибина. Щоб танцювати так швидко й вправно на всіх водах, як Казанова, треба бути перш за все легким, як пробка. Отож при уважному вивченні специфічна особливість його дивного мистецтва життя полягає не в прояві якоїсь особливої позитивної чесноти та сили, а в негативі: у цілковитій відсутності будь-яких етичних і моральних перепон. Якщо психологічно випатрати цей соковитий, повнокровний, багатий пристрастю людський екземпляр, то доведеться найперше відзначити повну відсутність всіх моральних органів. Серце, легені, печінка, кров, мозок, м’язи й не на останньому плані сім’яні залози – все це в Казанови розвинене найкращим і нормальним чином; лише там, у тій душевній точці, де зазвичай моральні особливості й переконання згущуються в таємничий світ характеру, вражає в Казанові абсолютна порожнеча, безповітряний простір, нуль, ніщо. Ніякими кислотами й лугом, ланцетами та мікроскопами годі й шукати в цьому в інших планах цілком здоровому організмі навіть початків тієї субстанції, яку заведено називати совістю, цього духовного над-«я», яке контролює та регулює чуттєві спонукання. У цьому міцному чуттєвому тілі зовсім відсутні навіть зародкові форми моральної нервової системи. І в цьому криється розгадка легкості й геніальності Казанови: у нього, щасливця, є лише чуттєвість і немає душі. Ніким і нічим серйозно не пов’язаний, людина, яка не прагне до якоїсь мети, не обтяжений жодними сумнівами, він може мати зовсім інший життєвий темп, ніж в інших цілеспрямованих, обтяжених мораллю, пов’язаних соціальною гідністю, обтяжених моральними міркуваннями людей: звідси його єдиний у своєму роді розмах, його ні з чим незрівнянна енергія.