1 ...8 9 10 12 13 14 ...26 Так, але тільки майже, і це «майже» немилосердно викриває крихкість багатоликого таланту Казанови. Він у всьому майже: поет – але не зовсім, злодій – і все ж не професіонал. Він майже досягає духовних вершин і не далекий від каторги; жодного обдарування, жодного покликання він не розвиває до досконалості. Як найбільш закінчений, найуніверсальніший дилетант він знає багато у всіх галузях мистецтва й науки, навіть незбагненно багато, і лише небагато чого йому бракує для справжньої продуктивності: волі, рішучості й терпіння. Рік, проведений за книгами, зробив би його незвичайним юристом, геніальним істориком: він міг би стати професором будь-якої науки, так ясно й швидко працює цей чудовий мозок; але Казанова ніколи не думає про те, щоб зробити що-небудь ґрунтовно, його натурі гравця не до вподоби будь-яка серйозність і його сп’яніння життям – будь-яка суха об’єктивність. Він не хоче бути ким-небудь і вважає за краще здаватися всім: здається – обманює, а обманювати – для нього приємне заняття. Він знає, що мистецтво обману дурнів не вимагає глибокої вченості; якщо він володіє в якійсь галузі хоча б крупинкою знання, до нього зараз же підскакує чудовий помічник: його колосальне нахабство, його безсоромна, шахрайська хоробрість. Яке б завдання не поставили Казанові, він ніколи не зізнається, що є новачком в даному питанні, і з міною фахівця буде лавірувати, як природжений шахрай, змішає карти, як професійний ворожбит, і завжди вийде з гідністю з найбільш підозрілої афери. У Парижі кардинал де Берні якось запитав, чи він розуміє бодай щось в організації лотерей. Зрозуміло, він не мав про це анінайменшого поняття і, зрозуміло, як всякий базікало, з серйозним виглядом дав ствердну відповідь і з незворушною самовпевненістю виклав у комісії фінансові проєкти, ніби він щонайменше двадцять років був пройдисвітом-банкіром. У Валенсії знадобилося лібрето для італійської опери: Казанова сідає й висмоктує його з пальця. Якби йому запропонували написати й музику, – без сумніву, він спритно набрав би її зі старих опер. У російської імператриці він з’являється як реформатор календаря й вчений-астроном, у Курляндії, швидко зімпровізувавши роль фахівця, оглядає рудники, у Венеціанській республіці він, видаючи себе за хіміка, пропонує новий спосіб забарвлення шовку, в Іспанії він виступає як земельний реформатор і колонізатор, імператору Йосипу II він представляє великий трактат проти лихварства. Для герцога Вальдштейна він складає комедії, для герцогині фон Урфе він влаштовує древо Діани та інші алхімічні фокуси, у пані Румен відкриває ключем Соломона грошову шафу, для французького уряду купує акції, в Аугсбурзі виступає в ролі португальського посланника, у Франції він є поперемінно то фабрикантом, то запліднювачем королівського оленячого парку, у Болоньї складає памфлети проти медицини, у Трієсті пише історію польської держави й перекладає Іліаду октавами. Коротко кажучи, у нього, як у казкового Ганса-бродяги, немає власного верхового коня, але на будь-якому, який трапиться, він зуміє проскакати не зганьбившись і не здавшись смішним. Якщо переглянути перелік всього написаного ним, то здасться, що маєш справу з універсальним філософом, з новим енциклопедистом, що з’явився новий Лейбніц [25] Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646—1716) – німецький філософ, математик, фізик, мовознавець. Засновник і президент (з 1700) Берлінського наукового товариства. У дусі раціоналізму розвинув вчення про природжену здатність розуму до пізнання вищих категорій буття і загальних і необхідних істин логіки й математики. Один із засновників диференційованого обчислення.
. Тут поруч з товстим романом можна знайти оперу «Одіссей і Цірцея», розрахунки про подвоєння куба й політичний діалог з Робесп’єром; і якби хтось запропонував йому довести існування Бога або скласти гімн цнотливості, він би не сумнівався і двох хвилин.
Все ж яке обдарування! У кожному напрямку – у науці, мистецтві, дипломатії, комерції – його б вистачило для виняткових досягнень. Але Казанова свідомо розпорошує свої таланти в миттєвостях; і той, хто міг би стати всім, вважає за краще бути ніким, але вільним. Його набагато більше може ощасливити свобода, незв’язність і легковажне хитання, ніж якась професія, що вимагає осілості. «Думка влаштуватися десь завжди була мені чужа, розумний спосіб життя противний моїй натурі». Його не приваблює надовго ні добре оплачувана посада завідувача лотерей його християнської величності, ні професія фабриканта, ні скрипаля, ні писаки; досить йому влізти на сідло, щоб відразу ж почати перейматися одноманітною риссю коня, і він хоробро вискакує зі своєї пишноти на велику дорогу й чекає можливості знову всістися в карету свого щастя. Він відчуває, що його справжня професія – не мати ніякої професії, трохи торкнутися всіх ремесел та наук і знову, подібно акторові, змінювати костюми й ролі. Навіщо ж міцно влаштовуватися: адже він не хоче щось мати й зберігати, кимось уславитися або чимось володіти, бо він хоче прожити не одне життя, а вмістити у своєму існуванні сотню життів, – цього вимагає його скажена пристрасність. Оскільки він хоче тільки свободи, оскільки гроші, задоволення та жінки йому потрібні лише на найближчу годину, оскільки він не потребує тривалості й постійності, він може, сміючись, проходити повз домівки й власність, які завжди зв’язують; він туманно передчуває те, що пізніше так красиво висловив Грильпарцер [26] Грильпарцер Франц (1791—1872) – австрійський письменник. У драматургії Грильпарцера романтичні тенденції поєднуються з традиціями веймарського класицизму («Прамати», «Велич і падіння короля Оттокара», «Сон життя» і ін.).
в одному вірші:
Читать дальше