Stefan Zweig - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Вони прийняті при дворах, ними бавляться, не поважаючи їх: їх так само мало запитують про чистоту їхнього дворянського походження, як їхніх дружин з обручками про їхню невинність. Бо того, хто приносить задоволення, хто пом’якшує хоч на годину нудьгу – найжахливішу з усіх князівських хвороб, – того без подальших розпитувань радісно вітають у цій аморально розслабленій атмосфері. Їх охоче терплять, як продажних дівок, поки вони розважають і не дуже нахабно грабують. Іноді цей набрід художників і шахраїв отримує ясновельможний стусан під зад (як Моцарт, наприклад), іноді вони ковзають із бальної зали прямо в тюрму і навіть, як директор імператорського театру Аффлізіо, на галери. Найспритніші, міцно вчепившись, стають збирачами податків, коханцями куртизанок або як люб’язні чоловіки перетворюються на придворних повій, або навіть стають справжніми дворянами й баронами. Але краще їм не чекати, поки запахне смаленим, бо вся їхні чарівність полягає в новизні й таємничості; якщо вони занадто явно шахраюють в картах, занадто глибоко запускають руку в чужу кишеню, занадто довго засиджуються при одному дворі, може знайтися людина, яка зважиться підняти мантію й звернути увагу на клеймо злодія або сліди покарання батогом. Лише постійна зміна повітря може звільнити їх від шибениці, і тому ці лицарі удачі безперервно роз’їжджають по Європі – вояжери темного ремесла, цигани, мандрівні від двору до двору; і так крутиться все вісімнадцяте сторіччя – все та ж шахрайська карусель з одними й тими ж обличчями від Мадрида до Петербурга, від Амстердама до Прессбурга, від Парижа до Неаполя; спершу це відзначають як випадковість, що Казанова за кожним гральним столом і при кожному дворику зустрічає все тих же шахраїв – братів по ремеслу: Тальвіса, Аффлізіо, Шверіна і Сен-Жермена, але для посвячених це безперервне бродяжництво позначає швидше втечу, ніж задоволення, – тільки при коротких візитах вони можуть вважати себе в безпеці, тільки спільною грою можуть вони триматися, бо всі вони складають один гурток, орден авантюристів масонської громади без кельми [23] Кельма – інструмент муляра; відшліфована з двох боків трикутна, півкругла або трапецієвидна металева лопатка особливої форми з ручкою. Один із містичних символів масонства. – Ред . і символів. Де б вони не зустрічалися, вони один одному, шахрай шахраєві – підставляють руку, вони втягують одне одного в знатне товариство і, визнавши свого товариша по грального столу, тим самим засвідчують свою особистість; вони змінюють дружин, одяг, імена, тільки не професію. Всі вони плазуючі при дворах артисти, танцюристи, музиканти, шукачі пригод, повії і алхіміки, спільно з єзуїтами і євреями, є єдиним міжнародним елементом у світі, серед осілої, вузьколобої, недалекої аристократії й ще невільної тьмяної буржуазії, – які не належать ні до одних, ні до інших, які блукають між країнами й класами, лукаві й не визначені, пірати без прапора та батьківщини. Вони прокладають шляхи нової епохи, нового мистецтва грабежу; вони більше не оббирають беззбройних, не грабують карет на проїжджих дорогах, вони надувають пихатих і полегшують гаманці легковажних. Замість сильної мускулатури в них сильний дух, замість бурхливого гніву – крижане нахабство, замість грубого злодійського кулака – тонша гра на нервах і психології. Цей новий вид крутійства уклав союз з космополітизмом і з витонченими манерами: замість старих способів – вбивств і підпалів – вони грабують міченими картами та фальшивими векселями. Це все та ж відважна раса, яка переправлялася до Нової Індії і, як найманці, мародерствувала у всіх арміях; яка ні за що не хотіла буржуазно звікувати відданою службою, вважаючи за краще одним помахом, однією небезпечною ставкою набити собі кишені; тільки метод став більш витонченим, і завдяки цьому змінився їхній вигляд. Немає більш незграбних куркулів, п’яних фізіономій, грубих солдатських манер, а замість них – благородно всіяні перснями руки й напудрені перуки над безтурботним чолом. Вони вправно тримають лорнет і проробляють піруети, як справжні танцюристи, вимовляють бравурні монологи, як актори, вони похмурі, як справжні філософи; сміливо сховавши свій неспокійний погляд, вони за гральним столом підміняють карти і, ведучи дотепну бесіду, підносять жінкам приготовані ними любовні настоянки та підроблені коштовності.

Не можна заперечувати: у них закладено відоме тяжіння до натхненності й психології, що надає їм своєрідну привабливість; деякі з них доходять до геніальності. Друга половина вісімнадцятого століття є їхньою героїчною епохою, їхнім золотим століттям, їхнім класичним періодом; як раніше, за царювання Людовика XV, трудилася блискуча плеяда французьких поетів, як потім у Німеччині, у дивовижну Веймарську мить, творча форма генія втілилася в небагатьох і навіки пам’ятних ликах, так і в цю епоху переможно блищало над усією Європою яскраве сонце піднесених шахраїв і безсмертних авантюристів. Їх швидко перестає задовольняти запускання руки в княжі кишені, грубо й велично вступають вони в події століття й крутять грандіозну рулетку світової історії; замість того, щоб служити й вислужуватися, вони починають нахабно лізти вперед, і для другої половини вісімнадцятого століття немає більш характерної прикмети, ніж авантюризм. Джон Лоу, ірландець, який невідомо звідки з’явився, своїми асигнаціями стирає в порох французькі фінанси, Деон, гермафродит сумнівного походження та сумнівної репутації, керує міжнародною політикою; маленький круглоголовий барон Нейгоф стає – хто повірить! – королем Корсики, хоч і кінчає потім свої дні в борговій в’язниці; Каліостро, сільський хлопець із Сицилії, який за все життя не міг навчитися грамоти, бачить біля своїх ніг Париж і плете зі знаменитого намиста мотузку, яка душить королівство. Старий Тренк – найбільш трагічна фігура, бо це авантюрист, не позбавлений благородства, який склав голову на гільйотині, – у червоній шапці зображує трагічного героя свободи; Сен-Жермен, маг без віку, бачить короля Франції біля ніг своїх і таємницею свого походження водить за ніс допитливість науки. В їхніх руках більше могутності, ніж у наймогутніших, вони приковують до себе фантазію й увагу всього світу, вони засліплюють вчених, зваблюють жінок, оббирають багатих і таємно, не маючи посади й пов’язаної з нею відповідальності, смикають нитки політичних маріонеток. І нарешті, останній, не найгірший з них, наш Джакомо Казанова, історіограф цього цеху, який, розповідаючи про себе самого, зображує їх усіх і дуже весело замикає сотнею витівок і пригод сімку незабутих і незабутніх. Кожен із них поважніший, ніж всі поети, активніший, ніж всі їхні сучасники-політики; вони недовговічні володарі вже приреченого на загибель світу. Бо всього лише тридцять чи сорок років триває в Європі героїчна епоха цих великих талантів нахабства і містичного акторства; вона сама знищує себе, створивши найбільш закінчений тип, найдосконалішого генія, воістину демонічного авантюриста – Наполеона. Геній завжди діє з величною серйозністю там, де талант лише грає, він не задовольняється епізодичними ролями й вимагає для себе одного сцену всього світу. Коли маленький жебрак корсиканець Бонапарт бере ім’я Наполеона, він не приховує боягузливо своє міщанство за дворянською маскою, як роблять Казанова – Сен-Галь або Бальзамо – Каліостро, він владно заявляє про свою духовну перевагу над епохою й вимагає тріумфів, як належного, вже не намагаючись добути їх хитрістю. З Наполеоном, генієм всіх цих талантів, авантюризм проникає з княжих прихожих у тронні зали, він доповнює й закінчує це сходження незаконного на висоти могутності й на короткий час покладає на чоло авантюризму найпрекраснішу з усіх корон – корону Європи.