Stefan Zweig - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Він розповідає собі своє життя, – у цьому все його літературне досягнення, – але зате яке життя! П’ять романів, два десятки комедій, кілька дюжин новел і епізодів, велика кількість перестиглих грон чарівної ситуації й анекдотів, стиснутих в одне бурхливе, через край бурливе існування: тут перед нами життя, сповнене труднощів і закруглене, як закінчений художній твір, що вже не потребує впорядкування за допомогою художника й винахідника. Так пояснюється найпереконливішим чином ця, на перший погляд, бентежна таємниця його слави; бо не в тому, як описав і розповів своє життя Казанова, проявляється його геній, а в тому, як він його прожив. Саме буття – майстерня цього світового художника, воно і матеріал, і форма; саме цьому істинному, глибоко особистому художньому твору він віддався з тієї пристрастю до втілення, яку зазвичай поети перетворюють на вірш і прозу в полум’яній рішучості надати кожній миті, кожній нерішучій настороженій можливості вищий драматичний вираз. Те, що комусь іншому доводиться винаходити, він зазнав у житті, те, що інший створює розумом, він пережив своїм гарячим хтивим тілом, тому перу і фантазії не доводиться розмальовувати дійсність: їм достатньо скалькувати вже драматично оформлене існування. Жоден поет із його сучасників (і навряд чи хто-небудь з пізніших, якщо не брати до уваги Бальзака) не винайшов стільки варіацій і ситуацій, скільки пережив Казанова, і жодне реальне життя не протікало в таких сміливих звивинах через ціле століття. Спробуйте порівняти біографію Гете, Жан Жака Руссо та інших його сучасників по насиченості подіями (не в сенсі духовного змісту й глибини пізнання) з його біографією, як вони прямолінійно прокладені, які одноманітні, як обмежені простором, як провінційні в спілкуванні з людьми ці цілеспрямовані й керовані владою творчої волі життєві шляхи в порівнянні з бурхливими й стихійними шляхами авантюриста, що змінює міста, стани, професії, світи, жінок, як білизну, всюди відчуває себе своїм, якого заохочують все нові сюрпризи, – всі вони дилетанти в насолодах, як він – дилетант у творчості. Бо в цьому вічна трагедія людини, яка віддалася творчості: саме він, покликаний і спраглий пізнати всю широчінь, всю хтивість існування, залишається прикутим до своєї мети, рабом своєї мети, рабом своєї майстерні, скутим взятими на себе зобов’язаннями, прикутий до порядку й до землі. Кожен справжній художник проводить більшу частину свого життя на самоті й у єдиноборстві зі своїм твором; безпосередньо, а лише у творчому дзеркалі дозволено йому пізнати бажане різноманіття існування, – цілком віддавшись безпосередній дійсності; вільним і марнотратним може бути лише безплідний жуїр, що живе все життя заради життя. Хто ставить собі за мету, той проходить повз випадковості: кожен художник зазвичай створює лише те, що він не встиг пережити.

Але їхній протилежності – безпутному жуїру – зазвичай не вистачає вміння оформити різноманіття переживань. Такі цілковито віддаються миті, і завдяки цьому вони пропадають для інших, тоді як художник завжди зуміє увічнити навіть незначну подію. Так крайності розходяться замість того, щоб плідно доповнювати одна одну: одні позбавлені вина, інші – кубка. Нерозв’язний парадокс: люди дії й жуїри могли б розповідати про значніші переживання, ніж всі поети разом, але вони не вміють, художники ж мусять вигадувати, бо вони занадто рідко переживають події в реальності, щоб оповідати про них. Рідко поети мають біографію, і, навпаки, люди зі справжньою біографією рідко володіють вмінням її написати.

І ось трапляється цей чудовий і майже єдиний щасливий випадок з Казановою: людина, пристрасно віддана насолодам, типовий пожирач миттєвостей, до того ж наділений з боку долі фантастичними пригодами, з боку розуму – демонічною пам’яттю, з боку характеру – абсолютною нестриманістю, розповідає своє довге життя без моральних прикрас, без поетичної солодкавості, без філософських прикрас, абсолютно об’єктивно, таким, як воно було – пристрасним, небезпечним, легковажним, нещадним, веселим, підлим, непристойним, нахабним, розпусним, але завжди напруженим і несподіваним, – і розповідає не з літературного честолюбства або догматичної хвалькуватості, не через готовність до покаяння або показну спрагу сповіді, а зовсім спокійно й безтурботно, як трактирний ветеран з люлькою в роті пригощає неупереджених слухачів кіль- кома хрусткими й, можливо, пригорілими пригодами. Тут співає не старанний фантаст і винахідник, а маестро всіх поетів, – саме життя, нескінченно багате примхами, фантастично окрилене; він же, Казанова, повинен відповідати лише найскромнішим вимогам, що пред’являються до художника: зробити правдоподібним найнеправдоподібніше. Для цього, незважаючи на надзвичайно химерну французьку мову, у нього досить мистецтва й вміння. Але цьому тремтливому від подагри, старому буркотунові, що ледве пересуває ноги, на його синекурі в Дукса [18] …на його синекуру в Дукса… – в замку графа Вальдштейна Дукса в Богемії Казанова мав місце бібліотекаря. і не снилося, що над цими спогадами колись будуть гнути спини сивобороді філологи та історики, вивчаючи їх як найдорогоцінніший палімпсест [19] Палімпсест (грец. παλίμψηστον) – стародавній рукопис на пергаменті, з якого змито або зіскоблено початковий текст. – Ред . вісімнадцятого століття; і з яким би самовдоволенням не милувався добрий Джакомо своїм відбиттям у дзеркалі, він все ж таки сприйняв би за грубий жарт повідомлення свого ворога, пана урядника Фельткірхнера, що через сто двадцять років після його смерті утвориться «Societe Casanovienne», у недоступному для нього при житті Парижі, тільки для того, щоб уважно вивчити кожну його записочку, написану від його руки, кожну дату й шукати сліди ретельно стертих імен так приємно скомпрометованих дам. Вважатимемо за щастя, що ця марнославна людина не підозрювала про свою славу й поскупилася на етику, пафос і психологію, бо тільки ненавмисність може породити таку безтурботну й тому стихійну відвертість. Ліниво, як завжди, підійшов у Дукса цей старий гравець до письмового столу, як до останнього грального столу свого життя, і кинув на нього, як останню ставку проти долі, свої мемуари: він встав із-за столу, передчасно віднесений смертю, раніше, ніж побачив викликаний ефект. І дивно, саме ця остання ставка виграла безсмертя: там він міцно оселився – ексбібліотекар з Дукса – поруч із паном Вольтером, його супротивником та іншими великими поетами; ще багато книг належить йому прочитати про себе, бо за ціле століття, що минуло після його смерті, ми ще не покінчили з вивченням його життя, і невичерпне все знову й знову привертає наших поетів, які прагнуть знову оспівати його.