Stefan Zweig - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Представники цього типу художників вміють кожну літературну форму запліднити своїм «я», але лише одну форму вони наповнюють собою цілковито: автобіографію, епос, що охоплює це власне «я». Кожен з них несвідомо прагне до неї, мало хто її втілює; з усіх художніх форм автобіографія найрідше виявляється вдалою, бо це найвідповідальніший вид мистецтва. За неї рідко беруться (в незліченній скарбниці світової літератури навряд чи вдасться нарахувати дюжину значних творів цього роду), як рідко беруться і за її психологічну критику, бо вона неминуче примушує спускатися з прямолінійної літературної зони в найглибші лабіринти науки про душу. Зрозуміло, ми не наважимося в тісних рамках передмови навіть приблизно намітити можливості та межі самозображення; нехай лише тематика проблеми та кілька натяків послужать прелюдією.

З першого погляду самозображення має здаватися приємним і найлегшим завданням для кожного художника. Бо чиє ще життя художник знає краще, ніж своє? Кожна подія цього існування йому відома, найпотаємніше – явне, найприхованіше – освітлене зсередини, і йому, щоб зобразити «правдиво» своє сьогодення і минуле, потрібно лише перегорнути сторінки пам’яті й списати з них життєві факти – всього один акт, навряд чи важчий, ніж підняття завіси для показу вже поставленого спектаклю; потрібно лише відсунути четверту стіну, що відокремлює «я» від світу. Мало того! Як фотографія не вимагає малярського таланту, бо в ній відсутня фантазія і вона є лише механічним закріпленням вже наявної дійсності, так і мистецтво самозображення, власне кажучи, вимагає не художника, а тільки чесного реєстратора; в принципі кожен охочий міг би бути автобіографом і міг би літературно зобразити свою долю й пережиті небезпеки.

Але історія вчить нас, що ніколи звичайним самозображенням не вдавалося зробити щось більше, ніж просто зареєструвати пережите ним по волі чистого випадку; створити зображення своєї душі може тільки досвідчений проникливий художник, навіть серед них лише деякі цілком впоралися з цим виключно відповідальним завданням. Бо, освітлений лише мерехтінням блудних вогнів сумнівних спогадів, шлях спуску людини з ясної поверхні в темряву її глибин, з живої сучасності в хащі минулого, буває найнедоступнішим з усіх шляхів. Скільки відваги мусить він виявити, щоб пробратися повз прірву свого «я» по вузькій слизькій стежці – між самообманом і випадковою забудькуватістю – в абсолютне усамітнення, де, як на шляху Фауста до «матерів», образи пережитого витають лише як символи свого реального буття в минулому, – «нерухомо, мляво». Яке героїчне терпіння і яку впевненість в собі він мусить мати, щоб здобути право виголосити піднесені слова: « Vidi cor meum! » – «Я пізнав власне серце!» І як прикро повертатися зі схованок цих найглибших глибин в суперечливий світ творчості – від самоспостереження до самозображення! Ніщо не може ясніше довести незмірні труднощі такого підприємства, ніж нечастий його успіх; вистачить пальців руки, щоб перерахувати тих людей, яким вдалося душевно-пластичне самозображення, вбране в літературну форму, і навіть серед цих відносних удач – скільки прогалин і стрибків, скільки штучних доповнень і латок! Найближче в мистецтві виявляється найважчим, уявно легке завдання – надважким: будь-яку людину свого часу, і навіть всіх часів, легше зобразити правдиво, ніж своє власне я.

Але що ж спокушає людей від покоління до покоління знову й знову братися за це, можливо, нездійсненне завдання? Безсумнівно – стихійне примусово присутнє в людині спонукання: вроджене прагнення до самоувіковічення. Кинуті в потік, затьмарені тлінністю буття, приречені на втілення і перетворення, їх вабить нестримний час, відчуття молекули серед мільярдів їй подібних, кожна людина мимоволі (завдяки інтуїції безсмертя) прагне зобразити свою однократність і неповторюваність в якійсь тривалій, здатній пережити її формі. Зачаття дітей і залишення згадок про своє існування є, по суті, однією і тією ж початковою функцією, одним і тим же тотожним прагненням – залишити хоча б скороминущу зарубку на стовбурі людства, що постійно розростається. Кожне самозображення є, таким чином, лише найінтенсивнішою формою такого прагнення до створення свідоцтва про своє існування, і навіть перші його досліди потребують вже художньої форми, допомоги знаків письма; каменя, поставленого над могилою, дошки, що незграбним клинописом прославляють забуті діяння, різьблення на корі дерев – цією мовою рельєфів говорять з нами крізь пустелю тисячоліть перші, що намагалися створити самозображення людей. Давно стали незбагненними діяння і незрозумілою мова поколінь, що перетворилися в прах; але вони незаперечно доводять наявність прагнення зобразити, зберегти себе і, вмираючи, залишити наступним поколінням слід свого єдиного й неповторного існування. Це ще не усвідомлене й тьмяне прагнення до самоувічнення – стихійний привід і початок кожного самозображення. Лише пізніше, через сотні й тисячі років, у більш свідомого покоління людство приєдналося до простого, неусвідомленого бажання індивідуальної потреби пізнати своє «я», витлумачити себе заради самопізнання: коротко кажучи, прагнення до самоспоглядання. Коли людина, за чудовими словами Августина [4] Августин Блаженний (354—430) – християнський теолог і церковний діяч. Єпископ Гіппон (Північна Африка); родоначальник християнської філософії історії (твір. «Про град Божий»); «Земному граду» – державі він протиставляв містичне розуміння «божого града» – церкви. Розвинув вчення про благодать і приречення. Автобіографічна «Сповідь», що показує становлення особистості, відрізняється глибиною психологічного аналізу. , стає питанням для самої себе й починає шукати відповіді, якими вона може бути зобов’язана собі й тільки собі, вона, для більш ясного, більш наочного пізнання, розгортає перед собою свій життєвий шлях як карту. І не іншим хоче вона себе роз’яснити, а перш за все самій собі; тут починається роздвоєння шляху (і в наші дні помітне в кожній автобіографії) між зображенням життя або переживань, наочністю для інших або наочністю для себе, об’єктивно зовнішньою або суб’єктивно внутрішньою автобіографією, повідомленням іншим або ж повідомленням собі. Одна група тяжіє до гласності, і формулою для неї стає сповідь – сповідь у церкві або в книзі; інша – вважає за краще монолог і вдовольняється щоденником. Лише справді складні натури, подібні Гете, Стендалю, Толстому зважилися тут на повний синтез і увічнили себе в обох формах.